12 июл. 2017 г.

Милош Елич: «Если музыка популярная, это еще не значит, что она попса»


В рамках Music Hub: Conference на Atlas Weekend саунд-продюсер, композитор, музыкант и участник группы «Океан Ельзи» Милош Елич рассказал всем желающим о роли саунд-продюсера в цифровую эру, заодно поделившись собственными взглядами на музыку. Platfor.ma записала самое интересное.


История саунд-продюсирования начинается с 1877 года, когда Томас Эдисон изобрел граммофон, который уже в начале ХХ века продавался миллионными тиражами. Как и в любом другом бизнесе, когда вокруг начинают крутиться большие деньги, появляется необходимость в профессионале, который сможет довести товар до определенного качества. Качества, с одной стороны, технического, а с другой – чтобы и эстетическое наполнение было правильным. Так и появилась роль саунд-продюсера. Тогда он назывался рекорд-продюсером и был человеком, который решал: кого записывать, как записывать, что записывать и влиял на все технические составляющие.
В целом это профессия на стыке искусства и технологии. То есть сам продюсер – это, с одной стороны, человек, который должен разбираться в музыке, понимать ее, а с другой, обязан знать технические возможности и отыскивать новые решения.


XX ВЕК

Чтобы записать музыку в ХХ веке, надо было обязательно прийти в студию, где стояло дорогостоящее и высокоточное оборудование. Попасть туда было не так-то просто: приходилось либо платить деньги, либо добиваться определенного контракта. В этот момент роль музыкального продюсера изменилась: как только появились лейблы, возникли и люди, которые начали говорить музыкантам, что именно надо играть для того, чтобы были продажи. Один из величайших примеров продюсеров – это Джордж Мартин, которого еще называют «пятым Битлз». Он помогал в отборе песен, создании аранжировок, говорил, что именно должен играть каждый инструмент и предлагал варианты, как это все записать.
Еще в 60-х в записи звука произошел революционный шаг – задачей студий и продюсера стало не просто записать то, что играют артисты, а максимально точно передать то, что звучит в зале и зафиксировать это на носителе. Кажется, что это простая задача, но, поверьте – это очень непросто даже сейчас. А тогда было точно не легче.

С 60-х годов многие начали экспериментировать с возможностями студий. Появлялись звуки, которые возможны только на записи, но не в живом исполнении – просто не существовали такие инструменты, которыми это можно было сыграть. Начали появляться эффекты. Поначалу было что-то банальное – просто чтобы что-то звучало громче или тише. Со временем стали использовать эхо, которое мы слышим сейчас практически в каждой записи. То есть в целом появилась возможность использовать студию не просто как место чтобы что-то запечатлеть, а как творческий и эстетический инструмент. Начали использовать различные эффекты: пленку запустить задом наперед, наложить и дописать еще что-то, крутить музыку то медленно, то быстрее. Люди стали понимать, что это тоже очень сильное выразительное средство и им можно пользоваться.

XXI ВЕК

В цифровую эру все существенно поменялось. Стало возможно иметь студию у себя дома, более того, даже у себя в кармане. Существуют разные приложения, а у каждого владельца смартфона есть микрофон и способ записать звук. Если просто чуть-чуть поинтересоваться, то вы найдете программу, в которой этот звук можно еще и обрабатывать. По сути, то, что раньше было привилегией только для избранных, стало доступно каждому. И это прекрасно. Но есть один момент: люди, которые этим пользуются, далеко не всегда понимают все возможности. И второй момент – это эстетическая составляющая: что именно записывать.
Даже работать в студии сейчас намного дешевле, чем раньше. Микшерный пульт стоит от $150 тыс. Сегодня его уже можно заменить компьютером за $2 тыс. и определенными программами за $7-8 тыс. Все вместе это будет стоить $10 тыс., то есть получается удешевление в 15 раз. Все это сделала цифровая эпоха.
Работать с железом можно научиться, но вопрос опять-таки не в том, как записать, а в том, что именно. На начальном этапе, когда выбирается песня, задача продюсера – повлиять на артиста. Если он понимает, что песню надо делать, то нужно донести это до музыканта.

Продюсер, с одной стороны, должен разбираться хотя бы в основах игры на большинстве инструментов, их природе, том, как извлекается звук, должен понимать, что можно получить и уметь передать это музыканту, который владеет инструментом гораздо лучше, чем он. Должен аргументировать это таким образом, чтоб у музыканта не возникло сомнений, и он смог довериться, послушать, сделать.

ХОРОШАЯ ПОПСА

В моей карьере продюсера приходилось сталкиваться с тем, что музыкант сам пишет песню, это искренне его слова и музыка, но потом слушает ее – и боится. Боится, что о нем подумают плохо, что назовут «попсой». Это самое страшное слово – «попса». Если хотите обидеть рок-музыканта, скажите, что его музыка – попса. Но на самом-то деле если музыка популярная, это еще не значит, что она попса.
Есть музыка, которая сознательно делается для того, чтоб максимально быстро продать большое количество копий и зарабатывать деньги. Она не несет никакой художественной ценности, более того, играет на самых низменных чувствах человека. Как правило, там речь либо о сексе, либо о самых банальных и простых вещах вроде «ты меня бросил/а» и так далее. Это песни, которые вовсю используют клише. Если взять и проанализировать тексты того, что мы называем попсой, то можно найти очень много совпадений. В Америке целые институты изучают, как надо писать слова, чтобы песня была хитовая – и творчества там не так много. По сути, они берут пазлы, которые собирают и быстро продают.

Но бывает иногда, что музыка, написанная из совершенно других побуждений, музыка, где в первую очередь все-таки стояло творчество, доходит до большого количества людей. Деньги – это скорее последствие, а не изначальный импульс, почему человек стал заниматься творчеством. Поэтому одна из ролей продюсера – объяснить это музыканту. Я говорил: «Вы только что написали песню, которая будет хитом», а мне отвечали: «Ну, нет, она попсовая». Но она не попсовая, если ее записали не только для того, чтобы заработать денег. «В тот момент вашего творчества это было искренне, так почему вы сейчас не хотите ее всем показать?!», – «А что подумают друзья-музыканты, скажут, что мы спопсились?»

НЕОБХОДИМОСТЬ ПУБЛИКИ

Это достаточно важный момент. Каждому музыканту нужно определиться, чем он по-настоящему хочет заниматься, важна ему публика или нет. Когда я учился в консерватории на композиторском, то был сторонником того, что публика вообще не важна. Мне было все равно, понравится ли кому-то то, что я пишу. Мне хотелось самому вариться в своих этих идеях, как-то реализовать их.

Со временем, изучая литературу, слушая другую музыку, я понял, что каким бы экстремальным и эксцентричным ни был композитор, он свою публику находил и слушатели должны существовать.
Еще одна важная роль продюсера – это вовремя остановиться. Группа «Океан Ельзи» – это очень опытный коллектив, там пять умелых музыкантов: у меня и у нашего гитариста Владимира есть опыт продюсирования, Денис Дудко тоже вовсю в подобном участвовал, Денис Глинин за столько раз в студии сам научился все делать, Славик тем более понимает абсолютно все. Но тем не менее мы всегда берем одного продюсера со стороны, чтоб был человек, который сможет нас рассудить. Кроме того, что мы научились продюсировать, мы научились еще и аргументировать, и когда есть какой-то спор – все правы. Поэтому должен быть человек, который скажет: «Все, хватит, вот это мы выбрали, так делаем и так оставляем». Это важно. Гоняться за идеалом – необходимо, нельзя халтурить. Но бывают моменты, когда перфекционизм переходит все границы, и если нет человека, который все это остановит, так может продолжаться долго.

МУЗЫКА ОТ КОМПЬЮТЕРА

Есть еще один плюс цифровой эры – появился YouTube, где люди сами могут всему научиться. Но роль учителя не только в том, чтобы передать какое-то знание, а и объяснить, что то, что ты выучил, ты делаешь правильно. Пока что компьютер этого не может, и, наверное, он никогда не заменит живого человека в музыке. В нашем деле много вещей хаотичных, моментов сиюминутного вдохновения, а компьютер не сможет решить, хорошо или нет. Да, скорее всего, в ближайшее время он сможет писать поп-песни, выберет алгоритм, который на данный момент больше всего интересует публику, и напишет текст. Но уловить душевность – не сможет.
В музыке всегда есть магия, момент, который не поддается рациональному объяснению. Почему одна песня продается, а другая – нет? Мы можем анализировать составляющие, частоты, колебания, но все равно не получим этот ответ. Потому что есть духовность в музыке, есть что-то необъяснимое, то, что мы называем магией. И роль продюсера в глобальном смысле – научиться самому чувствовать, что это действительно оно.

По сути, правильно/неправильно не существует, а о вкусах не спорят. Если задача продюсера – сделать музыку максимально массовой и популярной, тогда у него должен быть вкус, резонирующий со вкусом огромного количества людей. Иначе результат будет в рамках той эстетики, которая близка только им. Я не верю, что любой продюсер может взять любого артиста любого жанра – и сделать с ним очень успешную запись.
Я не могу сказать, что понимаю, какая песня хорошая, но я могу сказать, что чувствую, когда она хороша. Это все только на эмоциональном уровне. Бывает музыка, которая интересна рационально – это музыка для музыкантов, у меня тоже такое бывает. Это интересно, но не цепляет.

Мои два совета начинающим музыкантам? Пока вам не понравится песня, написанная всего под один инструмент – не беритесь за аранжировку. И второе – не тратьте деньги на демо-запись. У всех есть в кармане диктофон – этого достаточно.

11 мая 2017 г.

10 запитань Святославу Вакарчуку від журналу "Афіша міста Львів"



1. Святославе, 17 червня на «Арені Львів» відбудеться заключний концерт вашого масштабного «Світового туру 2016-2017» на підтримку альбому «Без меж» – туру, який розтягнувся на два роки і охопив різні континенти…Це буде наш уже п’ятий концерт на «Арені Львів» за декілька років. Приймаючи рішення про його проведення, думали: а може, забагато нас у Львові? Але таки вирішили, що це дуже символічно саме у рідному місті зробити фінальний акорд нашого дворічного циклу концертів «Світового туру». 
До того ж, після цього виступу «Океан Ельзи» бере концертну паузу (влітку 2017 відбудеться ще один концерт, вже традиційний для ОЕ на День незалежності; цього року у Харкові – від ред.). У нас наразі немає планів сідати у студію, записувати нові пісні. Ми взагалі ще не знаємо, що робитимемо далі... Домовилися: закінчимо цей тур – відпочинемо – і тільки після цього роздивимося по сторонах й подумаємо, як рухатися далі. А це означає, що наразі невідомо, коли після цього літа «ОЕ» дасть свій наступний концерт в Україні, та й не тільки в Україні. 
2. Що особливого готуєте на львівський концерт?Кожен наш концерт виходимо на сцену з іншими емоціями. Щоразу ми – інші. І це – головне. Не пригадаю усіх деталей наших попередніх стадіонних концертів у Львові, та всі вони відрізнялися. Сподіваюся, у тих, хто приходить на наші концерти, до нас теплі почуття, тому порівняю це із зустріччю закоханих: на кожній новій зустрічі ти отримуєш інші емоції.
Яке із перших чотирьох наших побачень із львів’янами на «Арені Львів» мені запам’яталося найбільше? Безумовно, запам’ятався наш перший такий концерт. А ще – концерт на День незалежності 2014-го року, коли вся арена укінці разом заспівала Гімн України. Мені тоді не просто йшли мурашки по шкірі, а стояв ком у горлі так, що я співати не міг...
На червневий концерт, звісно, готуємо оновлений трек-лист і кілька спеціальних номерів. Не розповідатиму усіх новинок, але на сцені будуть інструменти, які на концертах «ОЕ» не звикли чути. 
3. Тур «Без меж» стартував у 2016-му із особливого концерту – у прифронтовому Маріуполі. Потім ще був концерт у Краматорську. Наскільки складно виступати так близько до війни?Наша принципова позиція – підтримувати східні регіони і українців, які там зараз у складному становищі – як хлопців, які стоять на рубежі, так і звичайних людей. Це і конкретна дієва підтримка, про яку я не люблю багато говорити, і моральна, як, наприклад, концерти у Маріуполі чи Краматорську.
У таких містах люди приходять на концерт отримати важливу енергію, відчути плече тих, хто стоїть поруч. Це як перевірка: мовляв, скільки нас таких. Люди хочуть зрозуміти, що вони не одні в тій ситуації, яка є. А на наших концертах вони бачать, що їх - десятки тисяч! Нас це дуже зворушує, а їх – підтримує. Зізнаюся, я дуже хвилювався перед концертом у Маріуполі,  щоб він не перетворився на мітинг, щоб не втратилася мистецька частина. Але ні! Це був звичайний, в сенсі драйвовий, енергійний, позитивний, концерт «Океана Ельзи» – такий, як у Львові, Києві, Нью-Йорку чи Мельбурні.
4. У цьому турі ви вперше побували з концертами в Австралії, на Близькому Сході... Були країни чи міста які здивували чи запам’яталися чимось особливим?
Усі країни та міста, де ми побували вперше, були особливими.
У Сіетлі ми сходили в музей Nirvana і Джимі Хендрікса – для рок-музикантів це місто визначне!
З австралійських міст, де були наші концерти - Сідней та Мельбурн - більше нас вразив Мельбурн. Там усім нам було дуже комфортно, навіть складно пояснити чому. Мабуть, все співпало – і настрій, і атмосфера міста, і його зручність.
У Дубаї, не зважаючи на суворі мусульманські порядки, українські дівчата прийшли на наш концерт у доволі відвертому вигляді, як для арабської країни. Концерт відбувався на концертному майданчику на території готелю, де, у принципі, практично немає обмежень, але мушу зізнатися, що я такого давно не бачив – музикантам «ОЕ» це дуже сподобалося (сміється).
Вперше ми грали також в Амстердамі. Жили у готелі Hilton, у якому колись Джон Леннон і Йоко Оно влаштували свою лежачу демонстрацію – за мир і проти війни у В’єтнамі. Я навіть сходив у цей номер на екскурсію (усміхається). 
Знаковим був концерт у Мінську. На ньому ми присвятили пісню «Мить» вбитому у Києві журналісту Павлові Шеремету – і всі трибуни встали. Думав, не доспіваю...
5. Україна вдруге проводить «Євробачення». Яка ваша думка щодо доцільності проведення цього конкурсу у країні, в якій триває війна?В неоднозначні часи на все є неоднозначні відповіді - на всі питання: соціальні, побутові, культурні. Можна дійти до абсурду – і питатися: «А чи доцільно у час, коли на сході України багато дітей не мають елементарного,  дітям у Львові проводити пишні дні народження і готувати ласощі?»…
Як на мене, питання має звучати так: «Що корисного може отримати Україна з проведення «Євробачення»? Якщо корисного більше, ніж труднощів, то конкурс однозначно треба проводити. Ви знаєте наскільки я скептичний щодо «Євробачення» і його мистецької складової, але сам факт того, що на якийсь час Україна стане центром уваги усієї Європи, - це чудово. І такий шанс треба використовувати. Тим більше після такої зворушливої перемоги Джамали минулого року.
6. Усе частіше у наші, як ви кажете, неоднозначні часи музику та політику перемішують. Чого варта реакція суспільства на недавні заяви Івана Дорна, Олега Скрипки та інших музикантів. Відповідальність публічних людей за зроблене і сказане усе зростає…Будь-яка доросла людина – музикант вона, президент країни чи кондуктор тролейбуса – відрізняється від дитини тим, що у неї є відповідальність за дії, за слова… В Україні досі доволі інфантильне суспільство. Ми взагалі не дуже любимо брати на себе відповідальність. І ця так би мовити «національна риса» поширюється на всіх, у тому числі й на відомих людей. Моя порада усім – музикантам, політикам, пересічним громадянам – завжди пам’ятайте про свою відповідальність і в словах, і в діях. Чим швидше усвідомимо і прийдемо до цього, тим швидше збудуємо хорошу країну.
З власного досвіду я зробив висновок, що журналісти і активі користувачі соцмереж дуже ласі на голосні заголовки...
Так, не можна дозволяти собі відвертих образ, маніпуляцій, зверхності. Але з іншого боку, не можна уникати дискусій щодо болючих і колючих речей, навіть якщо вони можуть бути неоднозначно сприйняті. Я – не популіст, не збираюся іти на вибори, завжди говорю те, що думаю і як вважаю, бо мені болить за майбутнє моєї країни. І надалі так діятиму, незалежно від того, подобається це комусь чи ні.
7. Ви уважно стежите за розвитком нової української музики, час від часу пишете про гурти чи виконавців, які вам сподобалися…Бачу зміни на краще після 2014-го. За останні три роки українська музика стала різноманітнішою. Її стало більше в ефірах, стало більше концертів, вона стала цікавішою, дорослішою і кращою за якістю. Гадаю, це пов’язано зі сплеском національної самосвідомості людей. І музиканти, які співають переважно російською чи англійською, також почали більше усвідомлювати свою українськість. Це урізноманітнило нашу сцену. Я страшенно тішуся з цього. Зараз кожен програмний директор радіо може безболісно ставити в ефір скільки хоче української музики.
8. Закінчився черговий сезон «Голосу країни». Вас цього разу у тренерському кріслі не було. Який відсоток учасників таких шоу виживає як артист після проекту?Є три типи людей: 1 - талановиті люди, але без характеру. 2 - безталанні люди, але з характером. 3 - талановиті люди з характером.
Перші ніколи нічого не доб’ються, як би це гірко не звучало. Другі вибиваються в люди доволі часто, бо вони сильні, бо вони з характером, але… Та тільки треті стають явищем.
Якщо рефлексувати усе сказане на «Голос країни», мені важко визначити, який саме відсоток учасників проекту стане явищем, але такі в цьому проекті точно були, є. Зрештою, дехто з них уже потрохи стає.
Після "Голосу" я продовжив працювати з Христиною Соловій. Чи все мені подобається у її творчому розвитку? Наведу таку аналогію (посміхається): я зараз активно займаюся йогою, і в мене є дуже гарний учитель. Мені вкрай подобається його манера навчання. Так от я намагаюся виробити з Христиною такі ж відносини, які у мене з моїм учителем: не хочу бути їй ані татом, ані начальником, ані кимось, хто говорить їй, що і як саме робити. На всіх наших зустрічах намагаюсь лише акуратно спрямовувати її – так, щоб вона робила все сама. Зрештою, вона це і робить. Бачу, як Христина росте, і радію цьому. Тішуся, що в Україні з’явилася співачка, яка дуже любить народну музику і разом з тим стає частиною сучасної музики.
9. Що Святослав Вакарчук може дозволити собі без меж?Цікаве питання… Жити із внутрішніми межами – не моє кредо. Тому тут – все. А от зовнішні межі визначаються суспільством, мораллю, вихованням. Звісно, вони є. Намагаюсь не дозволяти собі хамства, зверхності. Особливо останнє. Я живу так, щоб не складалось враження, що ставлю себе вище за інших, бо для відомої, популярної людини це велика спокуса, а головне – це можна зробити непомітно для самого себе, будучи завантаженим подіями, активностями, думками. Тому доводиться стежити, адже зверхність – один зі смертних гріхів. 
10. Чи приїдете цього року на Alfa Jazz Fest?Так. Адже я не просто постійний гість, а один з ідейних натхненників цього фестивалю. Перебуваю в раді людей, які визначають його музичне наповнення. Дуже радий, що у Львові відбувається така подія. Усе більше та більше людей починають звертати увагу на Alfa Jazz Fest, і він стає одним із кращих джазових фестивалів Європи. Входить до топ-списку навіть у найавторитетніших європейських виданнях (наприклад, The Guardian). Культурну подію такого високого рівня ще треба пошукати. Тому її треба підтримувати та плекати.
Галина Гузьо, Афіша міста Львів №5 (26) 2017

29 мар. 2017 г.

Святослав Вакарчук: Жить желанием покорить свой Эверест намного интересней, чем на нем стоять.


Жить желанием покорить свой Эверест намного интересней, чем на нем стоять.


Накануне гастролей в Лондоне, запланированных на 8 апреля, лидер украинской группы «Океан Эльзы» дал интервью газете «Англия»
Святослав Вакарчук рассказал нам о том, как сочинял песни для альбома «Без меж» (в переводе с украинского – «Без границ»), что ему нравится в Лондоне и почему он не прекращает общаться с товарищами из России.
–     Добрый день, Святослав. Или лучше к вам обращаться Святослав Иванович, как это делает ваш друг, известный российский журналист Леонид Парфенов?
–     Ваше превосходительство! (Смеется). Обращайтесь ко мне по-простому: Слава и на «ты».
–     А почему Парфенов к вам столь почтительно?
–     Видимо, это у него наработанная журналистская привычка. Ведь он делает документальные фильмы о различных известных людях. Называет их по имени и отчеству, часто в третьем лице. Видимо, это оттуда. Хотя, признаться, не знаю. При личной встрече он говорит «Слава».
–     В публичном пространстве Парфенов действительно говорит о вас в третьем лице, например, «Вакарчук – настолько харизматичный человек, песни которого воплощают украинскую идею. В России такого не было со времен Высоцкого». Еще он называет вас «национальным сокровищем Украины». Как вам такое сравнение?
–     Главное, чтобы это сокровище долго в сундуке под замком не лежало и не пылилось . А если серьезно, то к таким комплиментам отношусь философски. С одной стороны, такое слышать приятно, это щекочет самолюбие, с другой – нельзя же серьезно ходить и думать, что «я – национальное достояние страны». Человек, который так думает о себе – клиент психиатра.
–     Парфенов много снимает фильмов об известных событиях и людях. Он не предлагал сделать документальное кино о вас или вашей группе?
–     Мне лично не предлагал. Но у нас есть несколько идей, они касаются куда более общественно значимых событий, чем я
 Отношения между Украиной и Россией сегодня очень напряженные. Стараетесь ли вы обходить тему конфликта в разговорах со своими российскими товарищами?
–     Ничего мы не обходим. Тут нет предмета для спора. Я не выбираю друзей по паспорту или по тому, где они родились. Мои друзья или круг моего общения – это люди со схожими мне ценностями. А поскольку за эти годы я не поменял свои ценности, то значит, и они не поменяли. Если бы это случилось, то мы бы не общались.  Когда-то мой товарищ из Москвы Михаил Козырев попросил прокомментировать запрет вещания российского телеканала «Дождь» в Украине и потом спросил: «А ты веришь, что когда-нибудь между Украиной и Россией все наладится?». Я ему ответил: «Миша, умным людям все понятно». Хочу сказать, что мои знакомые из России – это преимущественно умные люди. И им все понятно.
–     Ваш мировой тур посвящен выходу альбома «Без меж». О каких границах поется в песне?
–     Песня, которая называется «Без меж» («Без границ” (любовь моя»), говорит сама за себя. Тем более, концепция альбома – разные по стилю песни. Это и значит, что границы расширяются.
В этом альбоме есть песня «Эверест». И там звучат такие слова «Каждый идет к своему Эвересту». А какой ваш Эверест?
–     Этого я не знаю. Скорее всего он есть, он духовный. Мне кажется, в отличие от реального Эвереста, тот внутренний невозможно увидеть. Вершина его скрыта за облаками. Хотя, говорят, что и вершина Эвереста скрыта облаками триста дней в году, но иногда ее можно увидеть. Жить желанием покорить свою вершину намного интересней, чем на ней стоять. А вообще это песня о стране, об Украине. Если буквально говорить об «Эвересте», – то это стремление Украины стать обществом свободных людей. Мы на этот путь стали, но чем выше ты поднимаешься, тем тяжелее тебе становится идти, меньше кислорода. Но дойти надо, я верю в лучшее.
–  «Не твоя война» – это песня о военном конфликте между Украиной и Россией?
–     Когда эта песня вышла в 2015 году, было много противоречивых отзывов. Многие до сих пор не могут мне ее простить. Я написал то, что хотел сказать. Что Украина за всю историю не имела своих войн. Все войны, которые здесь про­­ходили, включая нынеш­нюю, – это чужие, навязан­ные нам. Единственная нас­тоящая, которую нам предстоит еще провести и которая еще не случилась, – это борьба за то, чтобы мы победили своих внутренних врагов: не­вежество, узколобость, отсутствие реальных элит, умею­щих вести народ вперед, па­тернализм, недоверие друг к другу. А война на востоке – это точно не нами начатая. Но раз эта война идет на на­шей территории – мы бу­дем защищаться и обязательно победим.
 В своих интервью вы сравнили свой альбом «Там, де нас нема» («Там, где нас нет») с ранним Пикассо. Если продолжать проводить параллель с изобразительным искусством, то с чем бы вы сравнили альбом «Без меж»?
–   Мне не очень нравится поздний Пикассо (смеется). Поэтому я даже не знаю, с чем сравнить. Давайте говорить так, «Без меж» – это какой-то очередной этап. У меня был сложный период и мои вокальные данные оставляли желать лучшего в момент записи. Я не очень доволен тем, как спел. Но песни мне все нравятся. Я очень рад, что этот альбом вышел. Пока публика приходит на концерты, значит – мы все делаем правильно.
–     Вам хорошо знакома британская столица?
–     Лондон я люблю. Никогда не скрывал, что это один из самых моих любимых городов в мире. Пожалуй, один из немногих, где я смог бы жить. Лондон – этот город, в котором всегда есть культурная программа. Куда пойду? Стандартный, “туристический набор” пройден много раз. Ищем каждый раз новое. Что-нибудь придумаем и сейчас. Может, будет какая-то специальная выставка.
–     Что в Лондоне будете показывать на концерте?
–     У нас экраны, есть какие-то спецэффекты, свет – этим никого не удивишь. Мы же никогда на технологии ставку и не делали. Наша самая сильная сторона – это энергия, которую даем со сцены уже много лет. На этом и будем концентрироваться. За многие годы я понял, что к нам на концерты приходят в первую очередь заряжаться энергией, во вторую – слушать музыку, а все остальное – на третьем месте.
 Беседовала Ася Христокина


6 мар. 2017 г.

Денис Глинин: «В группе «Океан Ельзи» все с характером, но по столу не стучит никто»

Денис Глинин: «В группе «Океан Ельзи» все с характером, но по столу не стучит никто»

Редактор Karabas Live Фил Пухарев пообщался с барабанщиком ОЕ о концертах в Австралии, умной электронике и круизе с Милошем Еличем
Денис Глинин играет в «Океан Ельзи» c тех пор, когда еще и названия такого не существовало. В 1994-м во львовскую группу «Клан Тиші», где он уже барабанил два года, пришел 19-летний студент-физик Святослав Вакарчук. Так началась официальная история «ОЕ», которую уже пора вносить в школьные учебники. Ее продолжение известно: все, кроме Вакарчука, ушли. Глинин остался.
За 23 года «Океану Ельзи» удалось не просто удержаться на плаву, но закрепить за собой статус «группы №1 в Украине», собрать рекордное количество украинских зрителей во время концерта на киевском стадионе НСК «Олимпийский», а в 2016-м впервые отправиться мировой тур. Заслуга Дениса здесь не меньшая, чем Святослава. Просто многие об этом не знают или забыли. Наверное, потому, что ударнику «ОЕ» все это время в буквальном смысле слова приходится оставаться за спиной фронтмена, чье имя уже стало нарицательным.
Karabas Live решил восстановить историческую справедливость и пообщался с Глининым о впечатлениях от концертов в Австралии, где «океаны» впервые выступили в феврале, о любви к умной электронике и не состоявшемся круизе с Милошем Еличем.
Денис, вы – бессменный барабанщик «Океана Ельзи» и один из двух старожилов группы. Ваша роль в создании музыки «ОЕ» – она какая?
Если говорить о песнях, которые пишутся для альбома, то тут схема не меняется много лет: творческий процесс внутри группы остался таким же, каким был изначально. Любой из нас может принести свою мелодию, песню или музыкальную идею на репетицию. И вместе мы уже ее дорабатываем. Например, для песни «Обійми» тему припева принес Дусик (так «океановцы» называют бас-гитариста Дениса Дудко – ред.), а на репетициях Славик дописал слова и музыку. Я занимаюсь партией барабанов и перкуссией, но это не значит, что никто кроме меня не может предложить что-то по этому направлению. Мы все предлагаем разные идеи друг другу. Это обычный и естественный процесс работы группы: предлагать, спорить, пробовать и находить.
Но, понимаете, мы же знаем друг друга давно. И я сейчас не про нас со Славиком. Мы вчетвером (Владо Опсеница чуть меньше) по времени играем вместе дольше, чем предыдущий состав группы. Записали больше песен вместе, отыграли больше концертов и поэтому очень хорошо знаем, кто что может привнести в процесс создания.  Славик приносит песню и говорит: «Вот, чуваки, есть это и вот это, с чем работаем?», наигрывает на фортепиано. Мы слушаем, обсуждаем и решаем, что делаем дальше. Когда записывали альбом «Без меж», застряли на нескольких песнях. Решили так их и оставить – значит, «не на часі», доделаем потом.
Мы хорошо понимаем друг друга, поэтому процесс записи проходит довольно быстро. Это сугубо моя точка зрения, но творческий процесс все-таки требует времени, чтобы прочувствовать, осознать. Вроде бы вечером все сделал, даже нравится, а утром снова прослушал — ан нет, еще доработать надо.
Какие у вас отношения со Святославом Вакарчуком? В одном из интервью он признался, что за 23 года вы стали для него кем-то вроде психоаналитика.
Тут волей-неволей им станешь! (смеется). Не знаю, почему Славик «поручил» эту роль именно мне. Спасибо, конечно, ему за такую оценку.
Процесс создания музыки, песен, альбомов — вещь достаточно тонкая. И если у кого-то из нас в момент работы настроение или внутренние состояние не очень, то это тоже может сказываться, поэтому важно это чувствовать, понимать, иногда даже подстраиваться под кого-то. Мы все со своими характерами, у кого-то он более или менее взрывной, но стучать кулаком по столу, мол, только так и никак – такого у нас, слава Богу, нет.
Славик знает меня, как и других, ничуть не хуже, и точно так же является психоаналитиком для всех нас. Для меня важно то, что наши отношения в группе основываются не на простом зарабатывании денег, все гораздо глубже и тоньше.
Вы помогали записывать первый альбом Esthetic Education, участвовали в проекте «Avant Floyd» вместе с группой Supremus. Насколько сильно вам хочется играть музыку, отличную от основной группы?
У нас у всех (не знаю, хорошо это или плохо, но склоняюсь к тому, что хорошо) достаточно разные музыкальные вкусы. Есть, конечно, общий базис. Rolling Stones, Beatles, Led Zeppelin – в любви к старым рок-группам мы с ребятами сходимся, тут даже говорить нечего. Когда ездим в длинные туры, есть такая фишка — каждый ставит свой плей-лист и мы слушаем, что у кого играет в айтюнсе. Я достаточно давно интересуюсь электронной музыкой. Когда Милош увидел мой плейлист, то вообще не понял, что там за группы (смеется). Ему сложно представить, что  кто-то может любить IDM (Intelligence Dance Music – «Интеллектуальная танцевальная музыка» – ред.). А мне нравится IDM (не все, конечно), и не только это направление. Вообще вся прогрессивная электронная музыка, современный джаз и многое другое! Новой музыки море, и все хочется послушать, попробовать.
Братья Радзецкие из Supremus — отличные ребята! Надеюсь, встретимся с ними на «нью-йоркщині» (речь о концерте в театре на Madison Square Garden 4 марта, билеты на который были полностью распроданы; интервью состоялось перед этим выступлением – ред.).
Восхищаюсь тем, что делает Денис Дудко – как с Dudko Quintet, так и с Олей Лукачевой в MARU. Я его фанат, буквально!
Сегодня ударники часто используют электронные барабаны, драм-машины. Вы не пробовали?
У меня есть электронная установка с пэдами, какое-то время я использовал ее на концертах. Но мы и так возим с собой много оборудования, так что пришлось от нее отказаться. Репетировали с электронными барабанами перед тем, как делать новый альбом. Славик сказал: «Давай попробуем!». Я с радостью согласился, давно хотел сделать нечто подобное. Начали играть и поняли, что к материалу «Без Меж» эта вещь не подходит. Но в дальнейшем постараемся расширить инструментальную палитру, я всех к этому подталкиваю. Мир не стоит на месте.
По вашему мнению, в Украине есть барабанная школа, какая-то преемственность традиций в этом направлении? Кого из наших ударников могли бы отметить?
Понимаете, отмечая кого-то, оставляешь в тени других. Тем более взгляды, пристрастия, школы,  техники – разные, и все они интересны и заслуживают внимания. В моем понимании у барабанщика, перкуссиониста, — называйте, как хотите, — кроме техники важна музыкальность. Я знаком со многими барабанщиками, которые играют в разных направлениях музыки. И у каждого я чему-то учусь.
Я уже отучил себя слушать группы через призму барабанов. Это не так просто, как кажется (улыбается). Иногда, когда разбираешь чью-то аранжировку песни по полочкам, в конце не всегда остается «песня под гитару», ну или фортепиано – и, на мой взгляд, это не значит, что песня «неживая». Нет. Это просто настроение передано таким именно способом. Главное, чтобы вас зацепило.
А ваши дети? Есть у них тяга к музыке?
Мои родители не заставляли меня заниматься музыкой. И сейчас я все время спрашиваю — ну почему же?! Я убежден, что гармонию ребенок должен знать. Человека нужно учить музыке. Это такой же язык, как английский  – его же учат в школах.  Расширять у ребенка восприятие мира нужно обязательно, и без музыки и понимания гармонии здесь никак.
Сейчас Тимур учится играть на фортепиано, как раз ищем ему нового преподавателя. А что он выберет дальше и по какому пути пойдет – его дело. Не буду на него давить, это не мой метод.
Читал в фан-группах, что ваше хобби – рыбалка…
О, нет, это неправда! Не люблю ни рыбалку, ни футбол – по этим параметрам не попадаю ни в один из этих «мужских клубов». Хотя когда-то и в футбол играл, и в далеком детстве на рыбалку ходил, но меня это особо не впечатлило. Если честно, рыбалка мне не понравилась. Доставать вот эти крючки из рыбы – жестоко, ужасно! А вот сходить в поход, куда-то завеяться – это да, это было прикольно. Когда жили во Львове, ходили в Карпаты чуть ли не пешком (ох, узнала бы тогда моя мама!). Сейчас, конечно, такого нет.
У нас с Милошем была идея пару лет назад: набрать команду из друзей и на яхте пойти по Днепру из Киева в Крым. Сейчас, конечно, этого не сделать. Даже начали набирать команду. Изначально все, кому предлагали, так загорались этой идей, но мы честно предупреждали, что это дисциплина, график и все такое. В итоге среди добровольцев не оказалось никого кроме нас двоих и нашего звукоинженера Шурика (Александр Костин, бессменный звукорежиссер «ОЕ» на протяжении многих лет — ред.). Короче, отложили эту затею.


На вашей странице в Instagram периодически появляются фото из туров. Это следствие увлечения фотосъемкой?
Да, очень люблю фотографировать. Во время  туров «ОЕ» пытаюсь находить время, чтобы походить, поснимать. Мы недавно были в Австралии (отличнейшая страна, скажу вам!) и очень хотелось много снимать, но все-таки концертный график не позволяет уделять столько времени, как хотелось бы. Раньше у меня был большой фотоархив, но из-за жизненных обстоятельств он сейчас недоступен. Это личная история, не хотелось бы об этом вспоминать.
Наткнулся в Facebook на фан-сообщество, посвященное Денису Глинину. Вы себя чувствуете известным?
Наверное, я уже свыкся с этим, не обращаю внимания. Вспоминаю первый яркий всплеск популярности у «Океана Ельзи» в начале 2000-х, когда группа поехала в тур при поддержке известной марки газировки. Тогда наши лица печатали на каждой банке, они валялись по всему городу (смеется). Ты был везде, в каждом магазинчике. Это было необычно для нас.
Мы год назад возвращались со съемок клипа «Не йди» и наткнулись в одном из сел на огромный старый билборд «ОЕ». Такой выцветший, уже наполовину ободранный. Вспомнили об этом.
Вообще у нас публика достаточно спокойная, не бросается на нас. Прыгают в основном на Славика (смеется). Со мной такого нет.  И это отлично. Я всегда сфотографируюсь и автограф оставляю, если просят.
В феврале стартовала третья часть мирового тура «Океана Ельзи». Впервые в истории группы вы отыграли два концерта в Австралии. Как «ОЕ» восприняли тамошние слушатели?
В Сиднее и Мельбурне публика изголодавшаяся – к ним же мало кто ездит! Они нас буквально не отпускали, мол, пойте еще. Ну мы рады стараться – пели! (смеется). Публика — разная. Встретился там со школьным приятелем, давно его не видел. Конечно, на концерте много украинцев. Россияне,  белорусы и из других стран экс-СНГ. Но много и local people – людей, которые приходят на концерт буквально с улицы.
Что дальше? Межгалактическое турне?
Мы с Милошем немного мечтатели, хотим сыграть на какой-нибудь космической станции (смеется).
Понимаете, каждый концерт — это другое энергетическое наполнение. Да и песни всегда разные. Мы не играем тур строго по одному списку. Это, конечно, дополнительная головная боль для прокатчиков, световиков, которым нужно переделывать сет-листы. Мы не U2, которые везде фигачат одинаковые концерты по тайм-коду.
Конечно, собрать 75 тысяч «с хвостиком» людей на стадионе – это достижение (в июне 2014-го концерт «Океан Ельзи — 20 років разом» собрал на НСК «Олимпийский» больше 75000 зрителей, став официальным концертным рекордом в Украине — ред.). Но не хочется мерять все только рекордами.

Вот вы встретились с друзьями, пообщались, а потом разошлись по домам. Но это же не значит, что, когда вы увидитесь снова, вам не о чем будет говорить! Обстоятельства могут повторяться, но наполнение выступлений всегда разное. В мировой тур можно съездить и во второй, и в десятый раз. Как говорится, нет предела совершенно.
Совершенству?
Нет, именно совершенно (улыбается). Мы делаем свое дело честно, и есть вероятность, что на достигнутом не остановимся.

Источник - https://live.karabas.com


1 мар. 2017 г.

Святослав Вакарчук: «Я знаю, що закони фізики працюють. Я вірю в них, як в Бога»

ФИЗИКИ И ЛИРИКИ. Святослав Вакарчук: «Я знаю, що закони фізики працюють. Я вірю в них, як в Бога»

В нашій країні є людина, яка давно й стійко асоціюється зі словосполученням «фізика й лірика». Він один з найвідоміших людей, який є фізиком за освітою, а його ліричні пісні знає вся країна.
Не запропонувати Святославу Вакарчуку взяти  участь у проекті ми не могли, а він не зміг нам відмовити, тому що, якщо ти закохуєшся у фізику – то це назавжди.
Про те, як Святослав Вакарчук до 12 років «не вмів думати», про суть йогодисертації та про улюблених вчених читайте далі.
Як зацікавився наукою та став не став фізиком
Моя історія про те, як я майже не став фізиком.
Для мого захоплення фізикою було декілька причин. Перша – я виріс в сім’ї фізиків. Мій тато – професор теоретичної фізики Львівського університету. Він дуже рано став  вченим високого рівня, рано став за кафедру, адже він захистився у 32 роки, що  за радянськими мірками було дуже рано й великим досягненням на той час. Оскільки тато був для мене авторитетною людиною, як і для багатьох дітей, мене виховували в ідеї, що батько – це щось something special, тому це спрацювало. В нас вдома було багато книжок про фізику: я спочатку, будучи дворічним, їх розмальовував, а потім, навчаючисьу школі, – всі перечитав.
Другою причиною стало те, що в мене від народження дуже гарна пам’ять. Коли я вчився в школі, мені було трохи нудно через те, що дуже легко давалися всі гуманітарні науки. Адже суть їх, особливо в нашому світі, щоб завчити матеріал.
В 10 років бабуся подарувала  географічний атлас і я з легкістю вивчив всі країни світу, їх столиці, знав у кого який прапор. Я знав  величезну кількість історичних  дат, хто в якій країні був князем й за ким, навіть знав, що таке промисловий район Рура чи Манчестера, з яких частин складається Нью-Йорк.
З природничими науками була інша історія: пам’ять у цьому випадку не працювала, і звична для мене на той час система запам’ятовування просто давала збій. Я не міг завчити, тому що тут потрібно було не завчати, а розуміти. Навіть пам’ятаю, як прийшов до тата й сказав: «Тато, навчи мене думати». Тому що я банально не знав як це – думати, аналізувати. Будь яке думання в школі в мене зводилося до схеми «прочитав, запам’ятав і ти все знаєш». А вивчити задачу з фізики на пам’ять – це складно. Поки ти її не зрозумієш й не почнеш логічно мислити – не вийде.
На що тато мені сказав: «Вчи математику й фізику, й ти будеш вміти думати».
Я почав займатися додатково, ходив до спеціального вчителя і справа пішла (сміється). Тож вже в останніх класах я брав участь в олімпіадах з фізики й математики. Я не був вундеркіндом, який все знав і вигравав, та моїм досягненням було, наприклад, друге місце на обласній олімпіаді, що є достатньо високо. Якби ще трошки, то зайняв би перше місце й поїхав би на Всеукраїнську олімпіаду. Але для хлопця, який до 12 років взагалі «не вмів думати», це непоганий результат.
Ці причини в сукупності спрацювали так, що в результаті я захотів йти далі вчитись на фізика. Я пішов на теоретичну фізику Львівського університету, як і свого часу мій тато. По-перше, тому що це була найскладніша частина фізики, а, по-друге, найцікавіша для мене. Я не дуже добре вмію щось робити руками, тому на експерименти не пішов, а став фізиком-теоретиком, бо там треба багато думати, аналізувати, придумувати.
Про дисертацію
Фізика й математика – це як два рівних партнери по бізнесу, один без другого вони не можуть. Чим далі розвивалася фізика, тим більше її затягувала мова математики. Сьогодні фактично без математики фізика нічого не зможе зробити. Якщо Архімед ще міг якось спробувати без математики, то Ньютону – це було майже неможливо, а Шредінгеру чи Ейнштейну – неможливо взагалі.
В теоретичній фізиці математика грає дуже важливу роль. Тому моя робота «Суперсиметрія електрона в магнітному полі» є прикладом того, як придумана для однієї області фізики математика допомагає вирішити щось в іншій області фізики.
Слово «суперсиметрія» з’явилося як ідея в теорії поля. Теорія поля – це така теорія, яка об’єднує теорію елементарних частинок та на мікросвіті намагається пояснити все, що відбувається навколо.
Раніше вважали, що вся матерія в світі ділиться на дві частини: речовина й поле.
Речовина – це те, що можна порухати руками, наприклад, стіл. Такі частинки, з яких формується речовина, наприклад електрони чи протони, називаються ферміонами.
Поле – це як світло або електромагнітні хвилі. Порухати його неможливо й руками взяти не можна, але насправді воно є. Частинки, які переносять поле, називають бозонами.
Вважалося, що речовина – це речовина, а поле – це поле й вони підпорядковуються різним  математичним законам.
Суперсиметрія – це була ідея створити з цього всього щось одне. Показати, що існує одна суперчастинка, яка на великих енергіях складається в одне ціле. Це було зроблено для того, щоби було легше й простіше рахувати рівняння.
В результаті, на сьогоднішній день великий адронний колайдер наразі не підтвердив ідеї, що існування суперсиметрії можливе, але математичні методи, які були застосовані в теорії поля, виявилися корисними в іншій області фізики – для розв’язування задач.
Моя область фізики – достатньо стара, сторічна наука, квантова механіка, в якій потрібно було розв’язувати питання – наприклад, рух електрона в магнітному полі. Тому ідея була така: взяти ці методи суперсиметрії й почати розв’язувати задачі. Що я і зробив. Тому вона називається суперсиметрія електрона в магнітному полі.
Суперсиметрія в данному випадку – це не фізична, а математична ідея. Умовно кажучи, коли мова з однієї області фізики перенесена в іншу область й там використана.
Тим, чим я займався, не має ніякого відношення до об’єднання частинок, але математичні методи звідти допомагали мені вирішити рівняння з квантової механіки при русі електронів в магнітних полях.
Про практичне використання дисертації
Мою роботу часто цитують, можна подивитися індекс цитувань.
Не думаю, що це був якийсь прорив в науці, але це точно була конкретна практична задача, яка була вирішена. Тобто я не придумав нового слова, але використав цікаві методі й зробив щось нове.
Моя дисертація, безперечно, має конкретне практичне значення.
Про експериментальну сторону фізики
Своїми руками я тільки в дитинстві клеїв моделі літаків. Це максимум, що я в своєму житті зробив руками. А ну ще колись написав на програмі Паскаль, змоделював сонячну систему з планетами, які рухаються. Але це нескладно.
Про плани в науці
Зараз в мене подальших планів займатися наукою немає по двох причинах. Просто не маю для цього часу, а по-друге, наука – це як спорт, потрібно завжди бути в тонусі. Так, мені достатньо знань, щоби читати спеціалізовану літературу або після невеличкої підготовки прочитати лекції для студентів. Та я не думаю, що в секунду зміг би повернутися в наукову діяльність.
Щоб займатися наукою, ти маєш бути постійно в цьому процесі, аби твій мозок працював як буравчик. Це як зараз в музиці – я весь час в ній  і можу в секунду вийти на той рівень, на якому мене звикли всі бачити. Але ніколи не говори ніколи, я часом читаю якісь книжки для себе аби підтримувати якщо не тонус, то загальні базові речі, бо забувається все: ті інтеграли, які ти знав напам’ять, сьогодні згадуєш з довідником.
Про особливість вчених
Вчені – це творчі люди, тому, як і всі інші люди творчих професій, вони досить зацикленні на собі. Найбільше, що їх цікавить, – це задоволення від процесу, яке вони отримують. Науку й прогрес рухає вперед цікавість та економічний запит. Цікавість сама по собі нічого не дасть, якщо немає економічного запиту від промисловості, бізнесу й так далі.
Умовно кажучи, якщо Колумбу не було б цікаво, він не поїхав би відкривати Америку.  Але  якби не Ізабелла й Фердінанд, які дали йому грошей, – то знову ж, він би не поїхав. Якщо б Ньютон не хотів ставити експерименти з силою тяжіння й тілами, які рухаються та його б не цікавила природа – то він не зробив би цих відкриттів. Але якби він не мав всієї прекрасної лабораторії в Триніті-коледжі в Кембриджі, то теж цього б не досягнув.
Основна задача вчених не робити, не створювати прогрес, а отримувати задоволення від того, що вони роблять науку. Так само моя задача не радувати мільйони слухачів, а отримувати задоволення від процесу. А коли паралельно це цікаво ще комусь – це круто.
Як і будь-які інші люди, вчені є абсолютно різними за характером. Деякі з них є чи були дуже тяжкими й складними людьми у спілкуванні.
Відомий радянський вчений Лев Ландау був дуже складною людиною, але створив велику школу учнів, хоча він був арогантний й з ним було непросто.
Нільс Бор був навпаки дуже відкритий, любив з людьми спілкуватися.
Альберту Ейнштейну було цікаво спілкуватися з людьми інших спеціальностей. Він дружив з різними відомими особистостями.
Річард Фейнман, один з творців квантової теорії поля й квантової електродинаміки, був прекрасним вчителем, створив знамениті фейнмановські лекції по фізиці, які до сих пір вважають основоположними.
Про авторитетів серед фізиків
Я дуже люблю свого наукового керівника – професора Володимира Ткачука. Мені неймовірно пощастило з ним. Він видатна, скромна, цікава, розумна людина, яка дуже багато мене навчила. Він дуже молодим створив кар’єру, але розвал Радянського Союзу, можливо, не дав йому проявитись на ще вищому рівні. Проте він й так досить відомий вчений, його статті друкуються  в наукових журналах у всьому світі.
До речі, ми домовилися з Іваном Примаченком, який робить курси Prometheus, що вони запишуть його лекції з квантової механіки та теоретичної механіки, тому що він один з найкращих лекторів, яких я бачив у своєму житті.
Є вчені, яких можна любити чи не любити, але вони просто є видатними. Це люди, які змінили суть всього. По-перше, це Ісаак Ньютон. Він дав нам розуміння всього. Все, що ми сьогодні знаємо про науку – завдяки йому, якби не він, то цього не було б.
Потім сталася друга наукова революція, коли був відкритий й досліджений електромагнітизм. В цьому найбільша заслуга шотландського вченого Джеймса Максвелла. Без Ньютона не було б парового двигуна, а без Максвелла – лампочки.
Потім була відкрита, власне, квантова механіка. Її відкрили група молодих німецьких, англійських й австрійських вчених: Поль Дірак, Ервін Шредінгер, Вернер Гeйзенберг, Макс Борн, Вольфганг Паулі. Вони фактично створили нову сучасну реалію. Це практично втілилося в те, що в нас є атомна енергетика, що в нас є комп’ютери, телефони з екранами, телевізори. Якби не квантова механіка, ми б цього нічого не мали.
Я з великою повагою відношусь до генія Альберта Ейнштейна. Він був цікавою людиною, не всі його теорії до сих пір справджуються, але його ідея, що гравітація – це лише кривина простору мені дуже цікава й глибока. Ми не можемо практично зрозуміти всі його ідеї. Він займався, в основному, спеціальною і загальною теоріями відносності. Це величезні швидкості, відстані, космічні галактики, матерії. Нам ще довго треба до цього йти, до практичної реалізації цього.
Велику роль в популяризації української науки та зміцнення її відіграв Іван Пулюй.
Дуже цікавий життєвий шлях у Георгія (Джорджа) Гамова, який є українцем за походженням, але емігрував в Америку. Він відкрив реліктове випромінювання.
Доречно було згадати роботи мого тата. Тому що вони в 70-80-х роках в квантовій статистиці наробили багато шуму.
Улюблені закони фізики
В мене немає улюблених законів фізики. Просто я знаю, що закони фізики працюють. Я вірю в них, як в Бога.
Закони фізики – це одна з тих речей, які людина ніяк не зможе змінити. Ми вже змінюємо закони генетики, історії, але ми точно ніколи не змінимо закони фізики. Це нам не підвладне. Ми зможемо деякі з них осідлати. Наприклад, паровий двигун, електрика, польоти в космос – ми цим користуємося, але змінити це не зможемо.
Нічого фундаментальнішого, ніж закони фізики, не існує.
Про відкриття в науці, що вразили
Я не можу сказати, що глибоко слідкую за всіма відкриттями, але найбільше слідкую за квантовою криптографією та створенням квантового комп’ютера, тому що це може бути проривом
Зрозуміло, що мене цікавить як знаходять частинки в адронному колайдері. Я підписаний на CERN в Твіттері, слідкую за їх дослідженнями.
Також мене цікавить відкриття нових матеріалів: надсильних, наднових й нанотехнології. Думаю, що це буде великий прорив в тій частині фізики, яка є на межі фізики й хімії.
З практичних  речей, як і всіх мене цікавить, коли ми вже почнемо подорожувати в космос. Я не маю на увазі разові польоти на Місяць чи Марс, а польоти як у фантастичних фільмах по всій Сонячній системі, а, можливо, й Галактиці.
Про сумістність віри та науки
На мою думку, вони не просто сумісні, вони тісно пов’язані. Є багато вчених агностиків, але вчених атеїстів дуже мало. Атеїзм вимагає повної відсутності віри взагалі. А агностицизм – це сумніви, тобто людина не вірить в Бога, тому що вона не може його поміряти чи дослідити. Це більш науковий підхід.
Велика кількість вчених були набожними людьми. Наприклад, я, як людина, яка добре знає, як влаштований навколишній світ, не можу собі уявити, що ми мали б опустити існування вищої сили, яка існує над усім, над процесом. Тому що з фізичної точки зору, яка трактує створення світу від теорії великого вибуху, говориться, що не було нічого, навіть часу. Тому не можна говорити про те, що було до того, бо до того не було нічного, тому що не було часу. Й нема змісту говорити ні про час, ні про простір. Я сприймаю таку логіку, вона мені близька. Але чому тоді воно все змінилося й хто це все зробив? Тому на такі питання краще не давати наукової відповіді, бо можна трохи зійти з розуму, а краще створити собі не наукову віру, такий наратив з точки зору віри, що ти віриш в якісь речі.
Наприклад, як описати законом фізики принцип справедливості або принцип правди? Хоча з правдою простіше – її можна описати ентропією. А що є справедливе чи несправедливе? З точки науки це складно. Я вважаю, що справедливість завжди перемагає. Це науковий закон? Ні. Але я в це вірю.
Про Нобелівську премію
Я думаю, що зараз найбільш важливі Нобелівські премії – це премії в області миру. Нам треба зберегти наш крихкий світ, який небезпечно хитається.
Як казав один фізик-футуролог: «Велика проблема усіх цих цивілізацій – це вміння пережити власний винахід урану-239», а мені би хотілося, аби ми як людство жили довго й щасливо. Щоби людство подорослішало й думало як продовжити та підняти на якісно новий рівень своє існування, а не збільшували ймовірність знищення нас як виду.
Знаєте, я припускаю ймовірність, що ми можемо не дожити до цього етапу, піти хибним шляхом, в кінці якого на людство чекатиме глобальний катаклізм. Не природній, а штучно створений, який, якщо не повністю знищить людство, то відкине  його до кам’яного віку, й ми почнемо все з початку.
Та все ж таки, я сподіваюся на краще та вірю, що все буде добре (посміхається).

Текст: Каріна Пилипенко
              Дар’я Сухоставець

Фото: Анна Євстігнєєва 
Источник - http://kievfashionpeople.com/