24 дек. 2015 г.

Святослав Вакарчук. Интервью Tne Ukrainians

Незважаючи на вибухонебезпечні реакції на будь-яку його публічну дію, усе життя Святослава Вакарчука є надійно схованим від поглядів тієї ж публіки. Усе, що ми знаємо про нього, є перетвореним. Будь-які засновки та висновки, якими оперує цей чоловік, майже ніколи не оприлюднюють сирими. Усе — через образ, мистецтво, вдало підібрану репліку, бездоганно сконструйований фото- чи відеоряд.

Кілька речень промови під час вручення йому чергової нагороди стають предметом ефірних та соцмережних дискусій щонайменше на тиждень. Кожна пісня і кожен альбом перетворюється на чергову точку відліку. Гастрольні тури стають обставиною для ще одного єднання — через емоцію, через спогад, через любов.

Записана для рекламної кампанії одного газованого напою пісня стає саундтреком спершу для Помаранчевої революції, а пізніше — для Революції Гідності. «Вставай, мила моя, вставай! Більшого вимагай!» — заклик, який із перших нот змушує випростатися, який викликає дев’ятий вал емоцій, натхнення, готовності.

У чому секрет такого легкого перераховування журналістом фактів, викладених у трьох попередніх абзацах? Адже, зауважте, ні жовта преса, ні чорний піар не є тим, що тримає Вакарчука у фарватері інформаційних потоків.

Можливо, уся таємниця — у щирості і чесності. На відміну від багатьох своїх тутешніх і нетутешніх колег Вакарчук не звик ставати колабораціоністом, наступати на горло власній пісні і погоджуватися на посереднє. Так, він може помилятися і помиляється, може не вгадати і часом не вгадує. Але він чесний. Відповідає небагатослівно, міркує над тим, як відреагувати, дивиться прямо в очі.

Як ви стали тим, ким ви є зараз?

Так склалися обставини. Я — концентрат дуже довгої історії. І було більш ніж достатньо різних факторів. По-перше, творчі гени мого роду — сильні. І Бог дав талант любити музику так, щоб аж не могти без неї жити. По-друге, я народився впертим і наполегливим. По-третє —  виховання та освіта допомагали приймати важливі рішення. І вже з часом з’ясовувалось, що вони були правильними.

Чи є люди, без яких ви були б зовсім іншим?

Мої батьки. Батько окрім іпостасі батька завжди був втіленням близького друга і старшого порадника. Протягом усього мого життя.

Далі — школа, у якій вчився (Львівська гуманітарна гімназія , — TU), університет і кафедра теоретичної фізики, на якій формувався як особистість. Важливу роль відіграли брати мого батька, які сформували мої музичні смаки. Один із них мав багато платівок із західною музикою, любов до якої прищепив  і мені.

Це і моя бабця, яка навчила співати народних пісень, коли мені було два роки.

А у старшому віці таких людей було двоє: Віталій Климов — перший продюсер «Океану Ельзи», який вивіз гурт до Києва, і моя дружина Ляля, без якої я не був би тим, ким є. Вона теж певною мірою мене сформувала.

Таких людей є багато. Мабуть, також є і ті, кому багато чим завдячую, але кого забув назвати.

Але є люди, які завдячують вам. У вас є масштабні благодійні проекти, однак про це мало хто знає. Чому так?

Я  не мовчу, але й намагаюсь не говорити про це надто багато. Не хочу, аби склалося враження, що я людина, котра з ранку до вечора займається благодійністю. По-перше, це буде неправда, а, по-друге, намагаюсь жити органічно.

Кожна людина повинна жити так, як їй підказує сумління. Моє каже, що я багато чого досягнув у житті, тому тепер повинен допомогти іншим. Комусь, кому пощастило менше або тим, кому треба допомогти так само, як свого часу допомагали мені. Підтримую тих, кому справді потрібна допомога. Це і поранені вояки в госпіталях, і талановиті діти, які можуть чогось досягти, і просвітницькі проекти, в які вірю.

Ви вірите в Бога? Який формат ваших із Ним стосунків?

Бог —  це позаформатна суть. Для мене Бог — це щось індивідуальне. Найближчий друг. Не потребую посередників для спілкування з Ним. Хоча, часом потребую співрозмовників, які багато думали про Бога і мали більше часу осмислити Його існування. Часто спілкуюся з отцями різних конфесій, але приходжу до них не як до духівників, а як до мудрих співрозмовників.

Чи є така людина, яка завжди доступна для Вас?

Головне, щоб у житті існувала хоча б одна людина, яка може підняти слухавку, навіть якщо ти телефонуєш їй о третій годині ночі. Якщо така людина є — тоді все в порядку. Але не треба збирати довкола себе усіх тільки таких. Навіть якби це було можливо, то було б надлишком. У мене є така людина.

Які правила ви порушили? Яких не порушите ніколи?

Я порушував багато правил у своєму житті. Мабуть, як і всі. І не знаю, чи можна казати слово «ніколи». Замість нього краще вживати «спробую», «намагатимусь». Насправді ж є 10 заповідей. І треба намагатись їх не порушувати. Це — важливі речі.

Наприклад, проста, але нетривіальна заповідь: «Не сотвори собі кумира». Мабуть, одна з найбільших проблем українців полягає у тому, що вони так люблять створювати собі кумирів. І не лише в музиці та мистецтві, а зокрема й у політиці. Натомість краще було б навчитися самовідповідальності і внутрішньої достойності. Зрозуміти, що Бог створив всіх людей рівними.

Що є причиною такої «залюбленості» в кумирів?

Невпевненість в собі і безвідповідальність. Людям легше перекласти відповідальність за здійснення своєї мрії на когось. На Бога, на президента, на улюбленого актора, на тата з мамою, на отця у церкві —  на будь-кого, тільки не на себе.

Чому відповідальність — це важливо?

Не знаю, чому це важливо, але знаю, чому це потрібно. Бо так можна прожити життя ефективніше і щасливіше.

А чому важлива чесність?

Чесність — це відносне поняття. І це поняття також дотичне до заповідей. Мені здається, що Бог через Мойсея дав їх людям, щоб зробити життя ефективнішим. І час показує, що це діє. Дотримуючись їх спокійніше спати, можна значно більшого досягти. Водночас до таких речей краще ставитись не буквально. Наприклад, чесність не можна плутати із наївністю.

Якщо бути чесним та відповідальним, ККД життя буде вищим. Але це також in my humble opinion. Я вибрав для себе такий шлях. Але це не так просто. Бути чесним у всіх сенсах, здається, неможливо.

Поговорімо про конфлікти. Як ви поводитесь у конфліктах і як намагаєтесь їх вирішувати?

Стараюся не мати конфліктів. Не дуже люблю тримати в собі образи. Немає людей, на яких я тримав би гнів. Є тимчасові прикрості, як і у всіх. Але вічних образ немає.

Чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Успіх —  це дуже матеріалізоване поняття. Якщо вважати успіх сукупністю досягнень у матеріальному світі, то, безумовно, я — успішна людина. Якщо ж успіх і щастя —  це тотожні речі, то поки що не вважаю себе успішним.

А яким був найщасливіший день вашого життя?

Найщасливіша людина — та, у якої сотні щасливих днів. Не вірю, що існує перманентне щастя. Щастя —  це, радше, такий собі «моральний оргазм». Ти до нього йдеш, чекаєш, а воно насправді дуже миттєве. Я не вірю у щастя, яке могло б продовжуватися тижнями. Найбільш довготривале щастя — це кохання. І навіть воно має свої піки і спади. А щастя матеріальних речей — це взагалі миттєво. Навіть бідний студент, який все життя йшов до того, щоб купити собі омріяну квартиру, уже через місяць життя в ній сприймає це як належне. А ще через місяць йому захочеться чогось іншого. І це правильно, так ми і живемо.

Ви є європейською людиною із «західним» способом мислення. Що для вас є свобода?

Свобода є найбільшою чеснотою людини. Це те, що дав усім нам Бог. І це найважливіший принцип мого життя. Не вважаю, що хтось з земних істот має право диктувати іншим істотам, як їм жити і поводитись. Не судіть і не судимі будете.

У якому місті ви хотіли б жити постійно?

Є декілька міст, які я люблю. Львів на першому місці, причому із великим відривом. Але у мене немає міста, в якому я хотів би жити. Я хотів би жити в кількох містах одночасно. Розширити географію свого перебування Європою. Водночас залишатися в Україні. Як у Києві, так і у Львові. І додати до того ще просторий і спокійний Лондон, і якесь місто, де завжди тепло й сонце.

Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?

Впевненості у собі, своїх силах. Відповідальності. Вміння радіти чужим успіхам так само, як і своїм. Ми всі ходимо до церкви, але не задумуємось над наріжними речами. Адже «не сотвори собі кумира» — це те ж «будь впевненим у собі». «Не суди — і не судимим будеш» означає, що не варто перетягувати критику на себе, як і не варто звинувачувати когось іншого у своїх бідах. Усі ці речі —  це те, чого нам треба вчитися. Це все з Біблії. Чи Тори. І в Корані є такі речі.

Не хочу, аби виникало враження, що я надто набожна людина. Це не так. Для мене Бог —  це щось дуже індивідуальне й особисте. Але я вважаю, що людям, які часто апелюють до поняття «релігія», ходять до церкви, носять хрестики, святять паску, — їм потрібно глибше замислюватись  над фундаментальними істинами, а не просто виконувати ритуали.

Що читає Святослав Вакарчук? Що порадите прочитати нашим читачам?

Саме зараз накопичую читацький голод. Але останнє, що прочитав —  це була книга колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера «World Order».

Радити одну книжку — це як порадити одне місто, яке треба відвідати, —  безглуздо. Світ багатогранний. Просто раджу більше читати. Будь-яка книга, яку читаєш, щось тобі дає.

А що ви дивитеся? Які фільми, серіали?

Не кажіть мені слова «серіали»! За все життя я дивився три: «Пуститися берега», «Картковий будинок» і декілька сезонів «Ігор престолів». А ще колись дивився «17 миттєвостей весни», було дуже цікаво.

Що ви порадили б молодим українцям?

Проживайте кожен день так, наче він останній у вашому житті.

Источник - http://theukrainians.org/svyatoslav-vakarchuk/

10 дек. 2015 г.

Святослав Вакарчук в Yale School of Management

Shaping Ukraine’s National Identity




People are as divided as they are united. We need to focus on building constitutional patriotism: we need to stop caring about who our friends, neighbors, or enemies are [and] to build common principles and common values. We should be the ones to define our own goals, and what we plan to approach as a country. We need to leave behind the controversies of history and build on the future. It doesn’t matter where you’re from or who you are… We need to focus on the future.
Источник - http://som.yale.edu/


24 нояб. 2015 г.

Статья про Святослава Вакарчука в The New Yorker

Ukraine’s Biggest Rock Star Doesn’t Want to Go Back Into Politics—Yet 

On August 31st, while the Ukrainian parliament debated a bill to grant greater autonomy to separatist regions in the country’s restive east, ultra-nationalist protesters hurled firecrackers, Molotov cocktails, and a grenade at National Guard troops and riot officers stationed outside. In the resulting chaos, three people were killed and a hundred and thirty injured. The unity and coherence of the Ukrainian government, and of Ukraine itself, appeared to once again be unravelling.

That same day, Slava Vakarchuk, the frontman of the Ukrainian rock band Okean Elzy, and perhaps the country’s most beloved artist, donated two hundred thousand Ukrainian hryvnia (some nine thousand dollars) to the family of an officer murdered during the protest. “We cannot just stand aside!” the band declared on its Web site, announcing the donation.

The gesture was about more than positive publicity for Okean Elzy, the country’s most popular band. It reflected the complex role that the group, and especially Vakarchuk, plays in Ukrainian public life. In the past two decades, as Ukraine has stumbled through a succession of failed governments and would-be saviors, Ukrainians have lost faith in almost everything associated with the euphoria that greeted national independence in 1991. But Vakarchuk and Okean Elzy have yet to disappoint. The band formed in 1994, when Vakarchuk was nineteen, making it nearly as old as independent Ukraine; the two have grown up together. Okean Elzy may be the closest thing Ukraine has to an enduring national institution.

Vakarchuk, meanwhile, is a cultural and intellectual force—and, though he has attempted to shed this identity, a much-loved political figure as well. In his early thirties, he became a deputy of the Verkhovna Rada, the Ukrainian parliament, before renouncing his seat in 2008 in protest of Ukraine’s corrupt political culture. Today, as the country struggles to rebuild amid economic turmoil and a roiling insurgency in the east, many are calling for Vakarchuk to reënter politics. He insists, though, that he can play a more unifying, and more influential, role as a musician, removed from the messy work of government.

When parliament was attacked at the end of August, Vakarchuk was a world away from the violence. Earlier that month, he had arrived in New Haven to spend a semester as one of sixteen Yale World Fellows. “I want a break from the way that I have been the last fifteen years, like a squirrel on a wheel,” he told one interviewer. “I decided to rest usefully.” Part pop star and part populist, Vakarchuk has always been ambivalent about his influence and the expectations that come with it. But his absence has intensified speculation that perhaps, when he returns to Ukraine, he will finally fulfill the hope of millions of Ukrainians by again taking up the mantle of politics. “I would be happier if somebody else does that job,” he told me. “But who knows? History is long. I wouldn’t say anything at this moment.”

Now forty, Vakarchuk was the first Ukrainian artist to make it big in post-Soviet Russia. Ukraine was long derided for its “peasant” culture, but he has helped transform the country into a regional exporter of music, art, and writing. He has inspired and mentored younger artists and cultural figures, from screenwriters to rappers. Largely because of Vakarchuk, it is cool to sing in Ukrainian, and cool to wave the flag. “He has helped open up the windows of Ukrainian culture and allowed lungs to breathe again,” Rory Finnin, the director of the Ukrainian studies program at the University of Cambridge, says. “That is a huge achievement.”

In February, I watched Vakarchuk at work in a dilapidated Soviet-era recording studio in downtown Kiev, listening as a choir recorded background vocals for a new song he’d just written. Titled “Not Your War,” the track is sweeping and mournful, with an elegiac orchestral score, smashing crescendos, and Vakarchuk’s raspy wail. Despite obsessing over every note, he insisted that what mattered most was the message:

The Kalyna berry branches have fallen
Mama who were we praying to?
How many more of your children will it take,
This war that isn’t yours?
The song, Vakarchuk said, is an open letter to his country about all that has gone wrong since independence—about what has caused the Kalyna (viburnum) branches, a national symbol of Ukraine, to wilt and fall. “The main battle is inside each of us, inside our society,” he said. “ ‘Your war’ is the struggle with one’s own complexes, one’s own fears of changing something.”

The Maidan protests amplified the cultural and political import of Vakarchuk and Okean Elzy throughout Ukraine. Before the protests, the band was already enormously popular in the country. But because Vakarchuk presented himself as inclusive, open-minded, and idealistic during the revolution, his music “became even more symbolic,” Zhenya Sakal, a graduate student in Russian history from Kiev, told me. Their music became “a part of Ukrainian identity,” she added. Today, as the war in the east drags on and promised reforms stall, Vakarchuk’s music is a source of comfort. “People feel safe hearing it,” Martha Bojko, a public-health researcher who was on the Maidan, said. That familiarity has given Vakarchuk something that any politician would envy: the trust of the people.

But many of his fans now want something more than he is able—or at least willing—to offer. “People believe Slava can change things,” Vladimir Opsenica, Okean Elzy’s lanky, hirsute Serbian guitarist, says. Vakarchuk insists, though, that his music is the best and only contribution he can make, and that, despite an expanding war and a failing government, the country can be reborn on the strength of arts and culture alone. “We are not here to entertain you!” he is fond of telling jubilant concert audiences. “We are here to unite you!”

Even so, Vakarchuk disputes the idea that his songs are political. “I don’t write political songs, I write social songs,” he said, tapping his leg restlessly as the choir rehearsed on the other side of the studio glass. “Did Bob Dylan write political songs?” he asked. “I prefer philosophical things. I don’t answer, I just put questions to the people. Let them think and answer.”

Vakarchuk won a seat in parliament in 2007, but retired less than a year later. It was “an experience,” he told an interviewer in 2008. “An experience of something people shouldn’t do.” The only reason fans are clamoring for him to take on a political role today, he says, is because he refuses to. “People believe in me because I’m not” in politics, he says with a shrug.

In the studio, as he listened to the track one final time, Vakarchuk nodded, his foot thumping loudly to the beat. “There couldn’t be a better time for this song than right now,” he said. “I’m completely sure.”

For many, however, Vakarchuk’s music no longer feels like enough. The day after the recording session, I joined him on a visit to the Main Military Clinical Hospital, in Kiev. To accommodate the overflow of wounded patients, offices had been converted into treatment rooms, and people filled every available corner. At his surprise appearance, nurses gathered in tight circles, giggling and adjusting their hair; a doctor, passing by with a colleague, whispered, “Vakarchuk!” Vakarchuk went from bed to bed, signing CDs and T-shirts and taking photos. “To prove to my wife that you’ve really visited,” one soldier said, as he and Vakarchuk posed for the camera.

One of his last stops was a stifling recovery room where three men were lying in their beds, watching a small TV. As he chatted with the wounded soldiers, Vakarchuk’s assistant signalled it was time to move on. “If there is a need, please give me the gun and I’ll be there,” Vakarchuk said, without irony, as he prepared to leave. “If you need some help, just turn to me.”

“The best thing would be to see you in parliament,” one of the soldiers said.

“I’m not a politician,” Vakarchuk replied, shaking his head. “I fight with my words and my music.”

“It would be good to have you in parliament,” another soldier said.

“I’ll give my words,” Vakarchuk said, “but I’m not ready yet.” On his way out, he stopped and turned back toward the men. “It’s a pity we had to meet here and not at a concert.”

Later that week, I walked with Vakarchuk as he attended a memorial held on Maidan Square. February 20th marked one year since the bloody culmination of the Maidan protests, when government snipers opened fire on protesters in central Kiev, killing more than fifty people. It was the city’s worst spasm of violence since the Second World War.

The Square had been transformed to mark the anniversary. Beside apartment buildings and atop pristine knolls, blue spotlights pointed upward into a cold, misty sky, each beam marking a location where a protester was shot. Vakarchuk was dressed all in black, as if for a funeral. He pulled up the fur-lined hood of his jacket and waded into the crowd, carrying an unlit candle and a bouquet of yellow flowers. “I hope people don’t see me,” he said, and tugged the hood down farther. But they did. Whispers of “Vakarchuk!” traced his path through the otherwise silent crowd. When he reached the memorial, it took only a moment for the cameras to abandon their sombre vigil and pivot his way. As he kneeled down to place the flowers and light his candle, the crowd came alive with the snap of cameras and the hum of murmured exclamations.

When he turned to walk toward the center of the square, his way was blocked by eager fans, all of them doing their best, given the occasion, to respectfully stifle their shrieks of joy. He was accommodating but businesslike, posing for photos, signing autographs. Soon a microphone appeared in front of him: he was interviewed for the TV news. “People believe in something simple,” he told me after he escaped the crush of people. “They want to see someone like them. Not a king, but someone close to them, someone to listen to and be inspired by.”

Vakarchuk is a symbol of unity because, in his music, he can be whatever his fans want him to be. When he sings “I won’t give up without a fight,” it doesn’t matter that the song is about a boyfriend desperate to keep a relationship together; many Ukrainians hear an anthem of national survival. (The line became an unofficial motto of the Maidan protests.) And when Vakarchuk cries, “This is prison, this is dolce vita” in another song, he doesn’t need to clarify if his fans interpret the verse as a condemnation of élite privilege under the ousted president Viktor Yanukovych.

Politics, on the other hand, does not offer the luxury of ambiguity. If he were to get back into politics, “he would be either a bad politician or a bad singer or both,” Volodymyr Kulyk, a professor of ethnopolitics in Ukraine, says. “That involvement would kill Vakarchuk as something people like and need.”

A few weeks ago, I called Vakarchuk in New Haven. During his absence, the clamor for leadership in Ukraine had only grown louder. Vakarchuk was focussed on his studies at Yale and on Okean Elzy’s upcoming tour, but he felt the weight of expectation, even from across the Atlantic. “I’m very careful. I’m cautious about these things,” he said. “It’s easy to open the door to politics and to come in. It’s very difficult to close the door. Before you come in, you had better think about whether it is really the most important, effective role for you. If it’s not, you should do another job.”

His faith in Ukraine remained unshaken, though. “I certainly understand the big geopolitical game that is being played,” Vakarchuk said. “But I think the most potent, the most powerful, player in this game is actually the Ukrainian people.” As he sees it, the hope for a political messiah is a self-imposed obstacle that stands in the way of Ukraine’s success as a nation. “I think that, unless the whole society cohesively and jointly wants to start changing things themselves, nothing will happen,” he said. “There will be no change from heaven.”

BY ALEX W. PALMER

Источник - http://www.newyorker.com/

Океан Ельзи выступит в Киеве. Світовий тур


"Океан Ельзи. Концерт. 18.06.2016, Київ, НСК «Олімпійський»" - здавалося б, що це - звичайна фраза, прості слова, а насправді на них чекають ось уже майже 2 роки (з часів закінчення, без перебільшення, історичного туру «ОЕ – 20 років разом!») десятки тисяч людей.
Анонсуючи концерт, до назви гурту можна додавати будь-який епітет, та одним він здаватиметься занадто сухим, іншим – занадто загальним, третім – взагалі зайвим. Це саме той випадок, коли достатньо лише одного імені – Океан Ельзи.
Або ж просто назви пісень, за якими стоїть ціла історія кожного з нас особисто чи всієї країни загалом: "Вставай", "Квітка", "Небо над Дніпром", "Обійми", "Там, де нас нема", "Майже весна", "Кішка", "Незалежність", "Друг", "На небі", "Без бою", "Лелеки", "Стіна", "Вільний"... І зовсім нові, але вже такі заслухані "Не твоя війна", "Життя починається знов".
А попереду – вихід нового, дев’ятого за рахунком, альбому «Океанів», робота над яким почалася вже цього літа, нові пісні, які ми почуємо в майбутньому році, нові зустрічі на концертах ОЕ.
Та для того, аби дізнатися, якими будуть новий альбом, пісні потрібно трохи набратися терпіння та чекати, то з концертами все зрозуміло вже просто зараз: невтримна енергія, хорове виконання улюблених пісень десятками тисяч людей, відчуття єдності та взаєморозуміння просто тут і зараз, і, як завжди, безкінечний драйв, радість, бажання жити, любити, творити...
І дата такої зустрічі вже відома:
Київ, НСК «Олімпійський», 18 червня 2016 року.
Перша частина квитків вже у продажу!

Источник - http://kasa.in.ua/ua/events/view-okean-elzy-svitovyi-tur-kyiv.html#buy





10 нояб. 2015 г.

Денис Дудко: «В “Океані Ельзи” задоволення на рівні тваринних емоцій. У джазі - інше»

Коли відомий, затребуваний і шанований джазовий музикант іде в рок-музику, реакція аудиторії завжди як мінімум неоднозначна. Для багатьох це певною мірою розрив шаблонів. А для джазових пуристів такий вчинок взагалі те саме, що єресі. Свого часу великого Джо Гендерсона звинувачували в продажності за роботу в Blood Sweat & Tears. Бренфорда Марсаліса та Кенні Керкленда засуджували за співпрацю зі Стінґом. І такі приклади не поодинокі.
У 2004 році Денис Дудко – один із найкращих контрабасистів України, учасник відомого квінтету СхідSide – приймає запрошення Святослава Вакарчука увійти до складу «Океану Ельзи». На якийсь період він зникає з джазових радарів, концентруючись на новому іміджі рок-зірки. Як багатьом тоді здавалося, назавжди. Але з часом він повернувся в джаз і відтоді періодично вистрілює новими проектами. Рідко, але влучно.
12 листопада в київському клубі Closer Дудко вперше представить програму свого нового секстету. Про це і про багато інших нюансів творчої діяльності ми поговорили з Денисом у відвертому інтерв'ю.
  • Через 10 років ти можеш озвучити мотиви, що спонукали тебе піти в ОЕ?
Можу. Річ у тому, що на той момент джазової активності особливо не було. Всі думали в основному про роботу. Ніякої творчості, нічого. СхідSide існував, але, по-моєму, у нас і концертів уже толком не було. Ми не писали нову музику, збиралися, аби пограти.
Коли Славік запропонував зустрітися, я приблизно зрозумів, про що буде розмова. І перша думка була: «Та ні, як же так? Я такий весь із себе джазовий музикант, і піду в ОЕ?» Хоча я завжди любив рок-музику. Beatles, Led Zeppelin, Nirvana – це те, що в мене було до джазу. Я через усе це пройшов. І я знав кілька пісень ОЕ – ті, які були на радіо, на ТБ. Мені вони дуже подобалися. Мене навіть Саранчин (піаніст Олексій Саранчин, учасник СхідSide. – Ред.) постійно підколював на цю тему. Ми тоді жили всі разом на зйомній квартирі. Я постійно дивився кліпи ОЕ і говорив, що мені це подобається. А у відповідь – хі-хі, ха-ха.
Перше запитання, яке Славік мені поставив при зустрічі, – що тобі подобається з рок-музики і чи подобається щось взагалі? Я назвав Beatles та Led Zeppelin. Це групи, які і зараз у мене в рейтингу на перших місцях. Він каже: «Супер!» Тобто перше питання – і наші інтереси збіглися. І я якось дуже швидко зважився: чому б і ні, чому б не спробувати. Це новий досвід, мені справді було цікаво. І, звичайно, грати на великих майданчиках у настільки популярній групі – це теж вабило, не буду приховувати.
  • Говорили, що після приходу в ОЕ ти якийсь час взагалі не брав у руки контрабас. Це правда?
Правда. Мабуть, мені потрібна була якась пауза, щоб знову скучити за контрабасом. Я грав трохи вдома. Але у мене не було постійних занять. І я б навіть сказав, що річ не в контрабасі – я просто хотів трохи відпочити від джазу.
  • Навіть так?
Так. Насправді мене дуже засмучувало те, що відбувалося на той момент у джазовій сфері. Всі музиканти думали тільки про те, як би заробити на хліб насущний. Зараз, на жаль, теж так. Є музиканти, які роблять якісь свої проекти, представляють свій новий матеріал – мені здається, це чудово. А бувають ситуації, коли музиканти просто збираються пограти джазові стандарти. Власне, відтоді, як я почав грати в ОЕ, я став все менше і менше любити джазові стандарти, як форму. Зараз вони мене навіть трохи дратують.

  • Ходили чутки, що Вакарчук попервах забороняв тобі виступати, де б то не було, крім ОЕ. Було таке?
Ні, заборони не було. Була умовна домовленість, вона і зараз є. Одна річ, коли я роблю свої джазові проекти, вони ніяк не стикаються з поп-рок-музикою, з нашим шоу-бізнесом. Але якби теоретично я пішов пограти на заміну в групу ВВ, то він був би проти. І це правильно, я його розумію.

  • А вийти на сцену разом з ТНМК?
Ти маєш на увазі Jazzy? Це зовсім інша ситуація. Я брав участь у записі цього проекту. До того ж я сам запропонував Фаготу зіграти з ними одну композицію. Тобто я вийшов просто як special guest, зіграв одну річ – і все (Дудко розповідає про те, що відбувалося на концерті 24 жовтня цього року в клубі Sentrum. – Ред.). Мені здається, це нормально. Та й вийшло гарно.

  • Наскільки легко тобі було влитися до складу ОЕ, зігратися з музикантами іншого характеру?
Спочатку було дуже забавно. Розумієш, я звик, що є ноти, гармонія, такі поняття, як дієз/бемоль, секстакорд/септакорд. А тут все пояснюється на словах. Акорди просто показуються на гітарі.
Було дуже смішно, коли ми розбирали пісню «Друг». Вона в до-мінорі. І там є акорд шостої ступені. Будь-який консерваторський музикант зрозуміє, що це ля-бемоль-мажор. А в ОЕ це був соль-дієз-мажор. Ми з Мілошем спочатку не зрозуміли – адже він теж із консерваторії. Суть у тому, що у хлопців не було бемолів, все в дієзах. Скажімо, якщо в до-мінорі третій ступінь – мі-бемоль, то у них це був ре-дієз. Тобто все зрозуміло і нічого складного – просто трохи незвично. Але ми з посмішкою згадуємо той час. Зараз уже всі звикли до цього пояснення на пальцях. І я нормально до цього ставлюся.
  • Яка твоя роль у творчому процесі проекту «Океан Ельзи»?
Ми все робимо разом. Славік приносить пісню, ми пробуємо різні варіанти аранжування – хтось щось пропонує, такий акорд або інший акорд, швидкий, повільний або середній темп. У Славіка спочатку є мелодія, гармонія – вона, до речі, може змінюватися – і слова, зрозуміло. А все інше робиться колективно. Я, до слова, теж придумав чимало й приклав руку до деяких композицій. Зокрема, «Обійми» – спочатку моя пісня. Славік тільки поміняв приспів.

  • До проекту «Вночі» ти  зробив більший внесок?
Там усі, хто брав участь, вносили приблизно рівною мірою. Зрозуміло, що були пісні. Але і свободи було більше. Якщо в ОЕ Славік домінує, і останнє слово, звичайно, завжди за ним, то під час створення «Вночі» решта музикантів теж мали достатньо впливу. Я думаю, він нам просто довірився. І Льоха Саранчин, і Морозов (гітарист Олексій Морозов. – Ред.) – та всі, хто брав участь, – дуже багато зробили для того, щоб проект «Вночі» звучав так, як він звучить.

  • Поп-рок-група і джазовий комбо – ступінь креативного накалу порівнянна?
Найцікавіше, що творчості на рок-репетиціях, мабуть, навіть більше, ніж на джазових. У моїх джазових проектах хлопці роблять те, що я їм кажу. Я ніби сам собі продюсер. А в ОЕ більше всі беруть участь. Що стосується концертів, то в джазовому комбо набагато більший відсоток імпровізації. Коли ми готуємо пісні ОЕ під концерт, ми робимо все від і до – строга форма, чітке і, як правило, невелике соло когось із учасників. У шоу-бізнесі взагалі все набагато чіткіше й конкретніше. У джазі ти до кінця не знаєш, як воно прозвучить. Одна і та сама композиція сьогодні може прозвучати так, а завтра по-іншому. І в цьому теж є своя принадність.

  • Тобто в ОЕ ви, розучивши і прорепетирувати пісні, повторюєте їх з концерту в концерт у майже незмінній формі. Як тобі – джазовому музиканту – вдається абстрагуватися від такої передбачуваності?
В ОЕ я отримую задоволення на рівні, скажімо так, більш тваринних емоцій. Я поділяю музику не за жанрами, а за чакрами. Якщо джаз це, припустимо, вищі чакри, то рок-музика – це частіше чакра живота і сексуальна чакра. Для мене рок-музика – це нижні чакри. І в цьому весь кайф. У джазі просто трохи інше задоволення.

  • Де тебе зараз більше, як музиканта, творчої особистості – в ОЕ або в твоїх джазових проектах?
(Довга пауза.) Звичайно, мене більше, напевно, в моєму проекті. У ньому я сам собі режисер, там граються мої композиції. Всі мене слухають і довіряються мені.
  • Давай детальніше поговоримо про твої джазові проекти. У 2008 році ти формально повернувся в джазову музику в шикарному складі Upside 3 з Дмитром Александровим і Олегом Марковим. У вас вийшов чудовий альбом Octopus. Чому не було продовження? Ви ж, здається, і не виступали толком з цією програмою.
У мене почалися якісь гастролі з ОЕ. Ми робили Upside 3, коли була пауза, – я всі свої проекти так роблю. І тоді ж ми почали працювати над «Вночі». З Upside 3 ми зіграли три концерти, і поки відклали. Можливо, надалі ще повернемося до нього. Хоча це малоймовірно.
Та сама проблема була і з моїм квінтетом. Ми записали альбом, зіграли кілька концертів. А потім у мене просто не було часу цим займатися. Я не можу заздалегідь забити конкретну дату в якомусь місті або залі, тому що в той самий день у моєму графіку може з'явитися концерт з ОЕ. Я не можу нічого планувати наперед.

  • Місяць тому ти виклав в soundcloud студійний запис свого секстету, який презентував «живцем» ще у 2011 році. При цьому, за винятком назв треків, ніде немає ніякої супровідної інформації. Чому ти пішов таким шляхом? Просто кинув запис в інтернет, і все.
У будь-якому разі я хочу видати цей альбом. Думаю, після Нового року я це зроблю. Він три роки пролежав у мене вдома на полиці. Якось все руки не доходили зайнятися його випуском. А коли з'явилася дата концерту з новим секстетом, я подумав, чому б не викласти в soundcloud. Бо ж диски зараз не мають великого значення.

  • Але є iTunes та інші цифрові сервіси.
Ну, хіба що. Так але ж ще не вечір. Я все це зроблю. Я не збираюся це закидати. Зараз навіть є ідея зробити невеликий тираж вінілу – просто так, в задоволення, для меломанів.
  • Твій недавній концерт у дуеті з Ольгою Лукачевою – це разовий проект?
Спочатку була ідея зробити його разовим. Але, можливо, щось із цього і вийде. Тому що концерт пройшов добре, відгуки непогані, і нам, загалом, сподобалося. Ми для себе відзначили моменти, які були гарні, і ті, що гірше. Щось підправимо, і, я думаю, найближчим часом ми цю програму навіть запишемо.

  • Розкажи, будь ласка, про свій новий секстет, що буде грати в Closer. На мій погляд, там є кілька цікавих нюансів.
Десь півроку тому мені дуже захотілося зробити щось своє джазове. Але я до останнього не знав, що, як і з ким. І тут в якийсь момент я подумав, чому б не зробити секстет із тромбоном. Тобто залишити ті ж три дудки, що були раніше, – труба, альт-саксофон, тенор-саксофон, – але до них додати тромбон. І я вирішив відмовитися від рояля. Перша причина – просто захотілося пограти без гармонійного інструмента, щоб функцію рояля виконували ті ж духові. Тому я зараз дуже багато займаюся «писаниною» – вручну пишу ноти, розписую на кожен «квадрат» якісь нові «пачки» для дудок, щоб це було цікаво. А друга причина – у нас немає залу з роялем. А грати з клавішними мені, чесно кажучи, вже просто набридло. Клавішні в джазі – не хочу більше такого робити.

  • Те, що грав Саранчин у твоєму квінтеті і попередньому секстеті, навряд чи можна назвати чистою гармонізацією. Так що, мені думається, відмова від рояля для твоєї музики цілком природна.
Мені захотілося саме такого звучання, я його чую у себе в голові. Мені це дуже близько. Це те, що, крім іншого, мені подобалося в Upside 3. Я дуже люблю, коли з ритм-секції є тільки барабани і бас, а зверху грає одноголосий інструмент. Мені здається, це дуже красиво.
  • Це любов до додаткового простору в музиці?
І це також. Просто особисто для мене присутність у складі гармонійного інструмента – рояля або гітари – надає музиці якусь більшу форматність. А мені хочеться такої свободи... Знаєш, як буває в кіно – страшні сцени, але дуже красиві. Ось і я хочу приблизно такої музики. Був би рояль, відразу була б якась визначеність – ось тут акордик такий, а тут такий – вже приблизно чутно, що і як. А я хочу контрастувати, образно кажучи, на тлі красивого і страшного.
  
  • А яким чином у складі з'явився французький барабанщик Тис Родріґес?
Я був на його концерті в Парижі, він мені дуже сподобався. Всіх наших я знаю, і мені хотілося спробувати когось іншого. До того ж я дуже люблю європейський джаз і, зокрема, французький – Мішель Порталь, Луїс Склавіс, Анрі Тексьє.

  • Незважаючи на твою джазову активність останніх місяців, чи можна сказати, що джаз для тебе все одно залишається, швидше, хобі?
Так воно і є. Це самовираження, амбіції, задоволення. Для мене це хобі – я на цих концертах нічого не заробляю. Навпаки, тільки витрачаю. Але я це роблю для себе.
  • Соціальні потрясіння в країні останніх двох років – як вони позначаються на твоєму творчому тонусі?
Ніяк не позначаються. Творчий тонус не залежить ні від чого – він може бути, його може не бути. До тебе може прийти натхнення, і тоді ти два місяці твориш, твориш, твориш. А можна просто сидіти півроку – і нічого, порожнеча. Події на Майдані всі переживали важко і переживають досі. Але що стосується творчості, я думаю, моя музика в цьому сенсі незалежна.

  • Мистецтво для мистецтва?
Так. Можливо.

  • Чи був ти на концерті ОЕ на Майдані в грудні 2013 року?
Так. Це був перший концерт ОЕ, який я спостерігав збоку.

  • І як відчуття?
Чудовий концерт. Мені дуже сподобалася атмосфера. Були, звичайно, проблеми зі звуком, але це нормально. Звук взагалі не головне у цій події. Це було навіть більше соціальне явище, ніж музичне.

  • Наскільки оптимістично ти дивишся на те, що нас чекає?
Чесно кажучи, я поки дивлюся песимістично. Не бачу просвіту. Сподіваюся, що гірше не буде, але такий стан може протривати ще не один рік. Я, звичайно, за це переживаю.

  • Ким ти бачиш себе через 5-7 років?
Я точно знаю, що буду займатися музикою, тому що нічим іншим я більше займатися не вмію. Де, що і як – час покаже.
Автор - Леонид Титов

24 сент. 2015 г.

Святослав Вакарчук: Жизнь начинается снова. И снова

Счастливыми становятся те, кто никогда не опускает руки
Поки я працював над новим кліпом на пісню «Життя починається знов», мені на думку спала така класична порівняльна картина між тим, як поводять себе люди старшого віку в Україні та люди такого ж віку в західному світі.
У нас старші люди, незалежно від соціального статусу, матеріального достатку, почуваються більш пригніченими, ніж на Заході, чи, наприклад, в Індії, де рівень життя подекуди значно нижчий, ніж у нас. Тобто є країни, в яких люди бідніші, є - в яких багатші, ніж в Україні, але і там, і там вони почуваються більш щасливими.
Отже, справа не стільки і не тільки в добробуті, матеріальному забезпечені, а в більш відкритому, щирому ставленні до життя, а також у таких базових цінностях, як особиста внутрішня свобода і взаємоповага незалежно від віку, статусу та поглядів.
Мені здається, що українцям часто не вистачає позитивної самооцінки: вважаємо, що ми, чомусь, найгірші, що нам не пощастило, що так добре, як у когось, у нас  не буде, що обставини завжди працюють проти нас й таке інше.
Ми, як нація, захворіли на песимізм. На мою думку, це заганяє нас в замкнуте коло, бо песимізм не може народити нічого дієвого.
Ще раз наголошую, що матеріальний достаток не корелює з оптимізмом напряму. В світі є чимало суспільств, які живуть не лише не краще, але й гірше, ніж українці, але у яких люди почувають себе значно щасливішими і продовжують пізнавати світ і життя незалежно від віку.
От і ідея кліпу на пісню «Життя починається знов» в тому, що потрібно кожного дня, прокинувшись, починати знов.
Звісно, бувають моменти, коли тобі здається, що краще вже не буде, що багато років тому ти припустився помилки, якої не виправити і впевнений, що нічого не змінити, не варто й намагатися.  І от це, як на мене, фундаментальна помилка: змінити можна все й завжди, при одній умові: потрібно знати, чого саме ти хочеш.
В цьому кліпі хотілось показати, що незалежно від того, як у нас складаються обставини - у кожного особисто, у суспільстві в цілому, в політиці, зокрема, - є над чим замислитись, що згадати, проаналізувати. І немає жодного приводу нічого не робити. Адже, на мою думку, щасливими стають ті, хто за жодних обставин не опускає руки.
Источник - http://m.nv.ua/opinion/

Премьера клипа "Життя починається знов"

Жанр відео можна визначити як поєднання двох форматів – короткометражного фільму та соціальної реклами.
Загальна ідея кліпу народилася у Святослава Вакарчука під час обговорення зйомок з Володимиром Шкляревським (режисер-оператор) та Віталієм Климовим (продюсер зйомок). 
Святослав Вакарчук, зазначає, що «під час обговорення мені на думку спала така класична порівняльна картина між тим, як поводять себе люди старшого віку в Україні та люди такого ж віку в західному світі. У нас незалежно від соціального статусу, матеріального достатку, старші люди почуваються більш пригніченими, ніж на Заході, чи, наприклад, в Індії, де рівень життя подекуди значно нижчий, ніж у нас. Отже, справа не стільки і не тільки в добробуті, матеріальному забезпечені, а в більш відкритому, щирому ставленні до життя, а також у  таких базових цінностях, як особиста внутрішня свобода і взаємоповага незалежно від віку, статусу та поглядів.
Цим нашим відео хотілось показати, що незалежно від того, як складаються обставини - у кожного особисто, у суспільстві в цілому, - є привід над чим задуматись, що згадати, проаналізувати та не має жодного приводу нічого не робити. Адже, на мою думку, щасливими стають ті, хто за жодних обставин не опускає руки».
Робота над драматургією, образами учасників кліпу, сюжетними лініями велася режисером-оператором Володимиром Шкляревським разом із продакшн-командою.
Зйомки проходили влітку 2015-го під Києвом. Всі запрошені актори дуже щиро і відверто поставились, насамперед, до самої ідеї і навіть божевільна спека не завадила в роботі. Хоча фізично і організаційно це було досить важко.
У зйомці масової фінальної сцени – концерт Океану Ельзи, на якому зустрічаються одні з героїв кліпу після багатьох років розлуки - взяли участь фани групи.
Над відео працювали:
Режисер-оператор – Володимир Шкляревський, 1AD – Марія Халпахчі, другий оператор - Євген БублейХудожник-постановник - Олександра ДроботХудожники по костюмам - Ольга Недобійчук, Юлія ЄвстратенкоХудожник по гриму та зачіскам – Світлана ДзюбенкоХудожник по стилю групи – Андрій КрупчинськийАктори (за порядком появи) - Юрій Міхно, Василь Шепель, Віктор Швець, Валентина Гришокіна, Тамара Яцемірська, Ніна Галєна, Ігор Шуб, Владлен Портніков, Володимир Галєна, Лідія Пономарьова, Анатолій Борисенко, Жанна Анікєєва, Микола Бутковський, Артур Асланьян, Марія Бондаренко, Маргарита Качулова, Віталій Богачек, Роман Вискребенцев, Поліна Носихіна, Олена Сікорська
Кастинг-директор – Алла Самойленко
Локейшн-директор – Єгор СкалигаРежисер монтажу – Дмитро КочневПост-продакшн відео (тізер) - «Mental dRive Studio»Пост-продакшн відео - «Chupacabra Postproduction»Пост-продакшн звуку – «Baker Street Sound & Video Postproduction Company»Лінійні продюсери – Дмитро Малічев, Марія ДончикВиконавчий продюсер - Віталій КлимовПродакшн-хаус - «Укрфільмтрест»
Окрема подяка Олексію Москаленко, Віктору Придувалову, Тетяні Шевчук, Віктору Романюку, Тетяні Чубар, Василю Гладкому, Станіславу Кушпитовському, Андрію Карпенко, головному лікарю Олександрівської клінічної лікарні м. Києва Роману Василишину, Олені Олександрівні Онищенко, «FILM.UA», «BRAND MEDIA», «ZINTECO», «Borodach Barbershop», співробітникам Олександрівської клінічної лікарні м. Києва, Патрульній поліції України, ДАІ Київської області та фанам ОЕ!

23 сент. 2015 г.

Милош Елич: «Нужно всегда давать кредит доверия своему саунд-продюсеру»

Отдельная благодарность Виктории Хоменко и Евгению Золотарёву за помощь в организации интервью

Сербскому композитору и музыканту Милошу Еличу повезло работать в лучших европейских студиях с артистами, которые не только могут себе позволить хорошо профинансировать запись альбома, но охотно идут на эксперименты со звуком и аранжировками. В первой и второй частях интервью штатный клавишник «Океана Ельзи» увлечённо делится воспоминаниями о буднях, проведённых в студиях и на репетиционных базах.
Елич не устаёт повторять: интересный музыкальный материал и креативный подход к его записи важнее любой дорогой аппаратуры. А умение вежливо общаться с коллегами, идти на компромиссы помогает продюсеру не меньше, нежели его музыкальные таланты.

На твоей памяти с «Океаном Ельзи» сотрудничало несколько различных музыкальных продюсеров. В чём заключались особенности работы каждого из них?
Все работают очень по-разному. К примеру, подход Евгения Ступки (известный киевский специалист, продюсировал альбом Dolce Vita — А.Б.) к накоплению треков очень сильно отличается от подхода Кена Нельсона (британский саунд-продюсер, работал над альбомом «Земля» — А.Б.). Для Ступки не очень принципиально, каким будет тембр музыкального инструмента в процессе накопления. Он получает звуковой сигнал, имеющий приемлемые технические характеристики. Финальный тембр формируется уже на сведении, он может кардинально отличаться от исходного звучания. Нельсон добивается всего при накоплении. В ходе накопления он проводит почти всю творческую работу. Сведение для Кена Нельсона — скорее, техническая процедура: сделать так, чтобы одна партия не мешала другой, подправить динамику и т. д. Это принципиальная разница в их работе.
Лично я поступал и так, и эдак. Сейчас больше склоняюсь к тому, что максимума эстетических аспектов звучания инструметов нужно добиваться при накоплении. Это не значит, что такой подход  единственно правильный. Просто на данный момент я склоняюсь именно к нему, ха!
Такой подход требует хорошего финансирования. Чтобы получить нужный звук вживую, необходимо много всего иметь под рукой.
Есть такое. Однако, как вариант — можно иметь хорошую идею. Всё можно делать дорого — и можно делать относительно недорого. Запись звука — в принципе, дорогое удовольствие. Мы все знаем, сколько стоит хороший микрофон, качественный предусилитель, компрессор... Но можно идти на компромиссы.

Я, например, работаю в качестве саунд-продюсера с группой Bahroma. Их гитарист Дмитрий Крузов приходил на запись материала с уже готовыми звуковыми идеями. Допустим, у него есть стереофонические педали — окей, мы использовали для их подзвучки два комбоусилителя. Однако, комбики в данном случае были не более, чем средством передачи оригинальной задумки гитариста. Весь звук инструмента формировался в педалборде музыканта. Оставалось только качественно пропустить его через хороший усилитель и красиво записать. И это — не очень дорого.
Совет абсолютно всем музыкантам: максимально готовьтесь к записи на репетициях. Не только в плане исполнения, но и в плане звука тоже. Всем нам хочется играть на дорогих инструментах, использовать высококлассную аппаратуру. Безусловно, это всё влияет на качество звучания. Но если нет возможностей для использования дорогого «железа», нужно исходить из подручных средств, искать свой звук. Думаете, Том Уэйтс играет на дорогих роялях в своих песнях?
Я думаю, ему, мягко говоря, безразлично.
Ему безразлично. Но в песнях Уэйтса есть эмоции — это главное. Эмоции — единственная вещь, которую пока что невозможно имитировать с помощью аппаратуры и плагинов.
Ну, можно компрессии добавить, напора...
Да, процентов на десять что-то улучшить можно. Однако, девяносто процентов зависят от исполнителя, от качества его игры.
Поэтому нужно постоянно быть в форме и следить за состоянием тех инструментов, которые у тебя есть. Дорогая гитара — это хорошо. Но дорогая гитара в ужасном состоянии — это гораздо хуже, чем дешёвая гитара в идеальном состоянии. А вообще, самое важное для гитариста — это его пальцы, уши.
В конце концов, если у вас под рукой нет дорогого комбика, крутых «примочек» — используйте программный эмулятор типа Guitar Rig. Не стесняйтесь этого.
А как же вечные споры насчёт преимуществ аналога перед цифрой?
Я считаю, что сейчас для достижения правильного звука хороши все средства. Аналог или цифра — по большому счёту, всё равно. Выбирайте то, что лучше звучит — или то, что вы можете себе позволить. Важна музыкальная идея. Никакой дорогущий компрессор вам её не заменит.
Однозначное преимущество цифровой эры звукозаписи перед аналоговой — возможность редакции. В молодости я писался на плёнку. Мы были начинающей группой и, разумеется. могли позволить себе только работу с лентой, на которую до нас писались уже раз тридцать. К количеству дублей нужно было подходить экономно, ведь лента быстро изнашивалась. Да и «мельчить» нельзя было: всё игралось и переигрывалось большими фрагментами. Мы хорошо понимали, что нам нужно стараться, играть всё, по возможности, целиком и с первого раза.
Сейчас можно записать двадцать треков и нарезать из них готовую партию чуть ли не по одной ноте. Это здорово — но, с другой стороны, это расслабляет музыкантов, делает их более ленивыми. Когда вокалист говорит: не страшно, мол, потюним — с ним не хочется работать. Ведь получается, что именно так он относится к музыке. С другой стороны, если трек записан просто сказочно, но в нём есть две-три нестройные ноты — не пробезгуйте подкорректировать их тюнером, для того он и существует. Это лучше, чем сто раз заставлять вокалиста петь чисто, выжимая из него последние соки.
Расскажи ещё о своих любимых студийных трюках.
Экспериментируйте с микрофонами, с их постановкой. Эта техника работы требует дополнительного студийного времени, но именно таким образом можно получить кардинально другой звук. Замените, к примеру, микрофоны на оверхедах при записи ударной установки, послушайте, как это прозвучит. Или, допустим, вовсе не обязательно записывать рояль, направляя микрофоны ему вовнутрь. Попробуйте поставить их сзади инструмента — вы получите совершенно другой звук.
Если у вас есть какая-то конкретная идея по поводу того, как должен звучать инструмент в миксе, лучше, по возможности, воплотите её уже на этапе записи с помощью расстановки микрофонов. Если вы чётко понимаете, что гитара должна звучать «далеко» от слушателя — так её и записывайте, установив микрофон на расстоянии от комбика. Результат будет всегда убедительнее, чем имитация «отдалённого» звучания, сделанная на этапе сведения с помощью плагинов и аппаратуры. Вы получите уникальный звук, в котором будет присутствовать атмосфера того места, где вы записываетесь.
Есть одна из вещей, которую я почему-то сделал, увы только раз в жизни. В процессе работы над альбомом «Вночі» мы со звукоинженером Игорем Пригоровским нарисовали план каждой песни на бумаге: где и какой инструмент расположен, что и как должно происходить со звуком в миксе и т. д. Потом в процессе записи мы выполняли заранее продуманный план.
Вы, конечно же, от него отходили?
Отходили, разумеется: это же творческий процесс. Но это во многом нам помогло. Над проектом работало большое количество музкантов, звуковую картину легко было перенасытить. Наличие рисунка помогло нам отыскать правильное частотное и панорамное место в миксе для каждого инструмента.
Ещё раз повторяю: максимально готовьтесь к записи. Если музыканты чётко знают свои партии, если продюсер хорошо понимает, какого именно звука хочет добиться на итоговой фонограмме, и умеет это адекватно объяснить звукоинженеру, процесс записи из мучительного творческого поиска превращается в реализацию детально продуманной идеи. Это существенно его удешевляет.
Во время съёмок голливудского фильма редкий режиссёр стоит на площадке и думает о том, что бы ему сейчас такое снять в то время, когда команда из трёхсот человек томится в ожидании. Там всё продумано, расписано по схемам...
С другой стороны, есть Никита Михалков, который в одном из своих мастер-классов рассказывал, как «доводит» артистов до нужной кондиции в течение трёх съёмочных дней и проводит съёмку в последний момент.
Я где-то читал о том, что Андрей Тарковский перед съёмками какого-то из своих фильмов собирал на репетиции актёров, но не проходил с ними сценарий, а проводил беседы на философские темы. Также читал, что Квентин Тарантиново время работы над «Убить Билла» заставлял своих коллег по съёмочной площадке смотреть низкобюджетные фильмы-боевики Гонгконга, дабы все прониклись правильной атмосферой: актёрской мимикой, операторской работой, музыкой.
Общаться с артистами можно по-разному. И по-разному можно доносить до них своё видение финальной картины.
Что ты можешь рассказать о правильных методах общения продюсера с музыкантом в студии?
К каждому творческому человеку нужен индивидуальный подход. Все без исключения музыканты, в том числе я и мои коллеги — весьма непростые люди. У каждого из нас своя специфика. Есть люди, которым достаточно сказать: это, мол, сделано плохо, нужно сделать лучше. Это их подстёгивает, они делают что-то лучше. А кто-то после такого замечания «закрывается» и не может сделать вообще ничего. Такого человека нужно подбадривать, аккуратно указывать на его ошибки... В общем, всё, как с детьми малыми.
Общение с музыкантами составляет процентов семьдесят от работы продюсера. Если музыкант в тонусе, правильно настроен и хорошо исполняет свою партию — этого не испортить никаким плохим расположением микрофонов. Если музыкант чувствует себя неважно, никакая постановка микрофонов, никакая технология не улучшит того, что мы не получили при записи.
Я считаю, что каждый продюсер должен ходить на репетиции, общаться с музыкантами, учиться понимать их эстетические взгляды. И, самое важное, каждый продюсер должен искать язык общения с каждым музыкантом индивидуально.
Не стоит пренебрегать чтением книг по психологии, искусству общения. Соблюдайте, по крайней мере, банальный «принцип бутерброда» при указании человеку на его ошибки. Сначала найдите, за что похвалить, потом о-о-очень тактично укажите на промахи — и в конце опять за что-то честно похвалите. «Принцип бутерброда» воспринимается как «поп-психология», но это не «поп-психология», а действенный приём грамотной аргументации. И ещё: обязательно хвалите музыканта при всех, но критикуйте исключительно наедине.
Нужно также помнить о том, что у каждого музыканта продюсеру есть чему научиться. Я очень люблю, когда творческие идеи исходят от музыкантов. Это классно: ведь именно из таких индивидуальных идей по кирпичику складывается большое здание коллективного творчества.
Иногда, конечно, нужно настаивать на своём.
Как это грамотно делать, чтобы не развалить группу?
Будем откровенны: если у продюсера получилось развалить группу излишней настойчивостью — не так уж прочна была эта группа, ха-ха!..
Расскажу один анекдот из жизни. Речь идёт о песне «Ти і я» с альбома Gloria. Мы работали в Доме звукозаписи, процессом руководил саунд-продюсер Виталий Телезин. Я, по его требованию, сделал сто-о-о-олько дублей клавинета в эту песню, что уже сорвался с места и побежал в контрольную комнату, чтобы решить проблему методами, так сказать, физического воздействия. Слава Богу, ДЗЗ устроен так, что мне нужно было пройти через длинный коридор прежде, чем попасть в комнату, где сидел Виталий.
На полпути меня остановил Святослав и сказал: отдышись, посчитай до десяти, а потом уже заходи. Я чуть-чуть успокоился, зашёл в контрольную комнату. Мы с Телезиным покричали друг на друга. Потом я вернулся на место — и записал партию так, как нужно было.
То есть, в итоге Виталий добился своего. Возможно, он мог бы достичь результата как-то по другому. Но мы слушаем готовую запись, и она нравится нам обоим. Значит, Телезин был прав, и действовал правильно.
Продюсер должен быть авторитетом для музыкантом. Но авторитетом настоящим, заслуженным. Чтобы заработать прочную репутацию, нужно уметь признавать свои ошибки. Нужно уметь сказать: да, я был не прав. В принципе, это правильное отношение к жизни, которое проецируется и на работу в студии. В моей практике бывали случаи, когда я на чём-то очень сильно настаивал. Мы записывали мой вариант, потом делали другую версию — и она оказывалась более интересной.
Отличный пример правильного поведения продюсера — Кен Нельсон. Перед началом записи альбома «Земля» мы отправили ему демки, из которых он должен был выбрать треки для включения в пластинку. Песня «Стріляй» у нас, естественно, была чуть ли не наверху трек-листа. Мы изначально настаивали на том, что её нужно обязательно включать в пластинку. А Нельсон эту песню как-то не почувствовал.
Уже будучи в Брюсселе, мы продолжали настаивать на том, что песню нужно ставить в альбом. Поняв, что он имеет дело с чёткой позицией всех музыкантов, Нельсон дал добро на запись. После того, как мы сделали первое накопление, он прослушал его, повернулся к нам и сказал: «Как хорошо, ребята, что я уговорил вас записать эту песню! Как было бы грустно, если бы она не вошла в пластинку!»
Нельсон — человек с отличным чувством юмора. И таким образом он чётко дал нам понять, что признаёт свою ошибку. Что в песне было намного больше потенциала, чем он услышал в демо-записи. Этим своим поступком он только укрепил собственный авторитет в наших глазах.
Очень красиво он это сделал. И вас не обидел — и себя не унизил.
Я не считаю, что человек унижает себя, если признаёт свои ошибки. Я считаю, что человек унижает себя, когда упрямится и настаивает на своём в тот момент, когда все, включая даже его самого, понимают, что он не прав. Каждый продюсер, который может во всеуслышание признать свою неправоту и принять другое решение, подтверждает таким образом свою готовность работать вместе с группой на общую цель.
Это не может быть унизительным ни при каких обстоятельствах.
Кстати, всегда ли вы доверяете продюсерам участвовать в формировании трек-листа?
Мы нанимаем продюсера для того, чтобы доверить ему судьбу альбома.
Выбор продюсера — очень интересный вопрос. Формально получается, что группа нанимает специалиста и выступает в роли заказчика. Группа — клиент, а клиент, с точки зрения торговли, всегда прав. Но в данном случае всё не должно быть так. Музыканты должны нанимать кого-то, кому они доверяют изначально.
Факторы, обуславливающие доверие, могут быть самыми разными: кто-то записал столько-то хитов номер один, кто-то делает «правильный» звук, поддерживает «правильную» музыкальную эстетику... Когда вы определились с выбором продюсера, нужно обязательно дать ему кредит доверия. Продюсер, конечно, обязан его оправдать. Оправдывает он это тем, что, во-первых, чётко понимает, что делает.  А также тем, что музыкантам нравится финальный результат.
Бывали, конечно, случаи, когда нам не вполне импонировал результат записи, но саунд-продюсер настаивал на своём. Мы прислушивались к нему: всё-таки мы сами выбрали его главным человеком на эту запись. В итоге, через несколько лет я переслушиваю эти песни и понимаю: а ведь они классно звучат! Просто тогда, в момент работы над ними, во мне сидел дух противоречия, который «нашёптывал», что на демке было лучше.
Всё как в оркестре: если каждый будет спорить с дирижёром, никакого гармоничного исполнения не получится.
Текст интервью: Антон Бессонов («Тим Талер»)
Источник - http://rock.kiev.ua/article/2015/213/