31 июл. 2011 г.

Dudko Quintet. "харківські піжони" 10 років потому



Вячек Криштофович-мол.
фото: Олексій Саранчін (зроблене майже випадково)



Най(не)очікуваніші

Останнім часом, коли у рок-гурту «Океан Ельзи» немає гастролей або якогось напруженого графіка, можна побачити, як до Інституту ім. Глієра під’їжджає скромний чорненький «Ягуар», а з нього до глієрівського флігеля виходить стильно, по-хіпстерськи вдягнений басист «Океанів» Денис Дудко. Найчастіше на нього там уже чекатиме Олексій Саранчин – кілька років штатний клавішник укр-хіп-хопової команди ТНМК, а також викладач в Інституті музики. Вони або просто займаються, музикують, або репетирують.
Це, так би мовити, «попсовий» бік нашої оповіді. Людина невтаємничена могла б здивуватися, що між ними може бути спільного? І тут починається головна, непопсова частина.

«Харківські піжони» тоді

Їхнє «спільне» почалося ще понад 15 років тому в рідному Харкові. І хоча про це знає більшість українців, небайдужих до джазу, невеличкий екскурс в історію потрібен. 
Вони були тією компанією, котра потім стала зватися СхідSide (слівце вигадали теж колишні гоп-харків’яни ТНМК): саксофоніст Дмитро «Бобін» Александров, гітарист Володимир Шабалтас (близько року тому він зник за незрозумілих обставин), барабанщик Олександр Лебеденко, контрабасист Дудко і піаніст Саранчин – найнепостійніший учасник колективу. Спершу підкорювали київську сцену поодинокими візитами (Дудко навіть примудрявся часто грати з легендарним пітерцем Давідом Голощокіним), а років 10–11 тому компанія потроху почала перебиратися до Києва. Найзапекліші київські сноби й ті не могли не визнати, що саме харківські хлопці підняли київську джазову сцену на якісно новий рівень... Що 10 років тому, що сьогодні, попри теперішню «молоду» конкуренцію, вони лишаються одними з найкращих українських джазменів. Тоді до них швидко приліпилося поняття «харківські піжони». Стильні піжони, котрі до біса доб-ре грають...

Історичне

Перший альбом СхідSide «Heaven’s Voice» складався з композицій Дудка і Шабалтаса. Ще один цікавий проект – «ДуШа» (абревіатура від Дудко/Шабалтас), який знову-таки пропонував їхні авторські п’єси з ухилом у фрі-джаз. Здається, ці люди ніколи не нудилися і не стояли по коліна в болоті. Утім, реальність стукала у двері. Музиканти почали отримувати пропозиції. І СхідSide втратив Дудка... А подальша історія цього комбо – вже окрема тема.
Коли 2004-го з «Океану Ельзи» пішли троє учасників, Святослав Вакарчук не надто розгубився. Він доволі часто відвідував джазові концерти, щоб бути в темі. «Я ж не просто так з’явився в «ОЕ», бо хтось пішов, – згадує Дудко. – Славко чітко розумів, чого хоче, і в нього був вибір. Я цього спершу і не знав, але до мене пробувалися ще й інші басисти». Дудкові таку музику грати, з одного боку, «однією лівою ногою», а з іншого – він завжди у приватних розмовах казав, що йому насправді імпонує творчість Вакарчука і, йдучи до «Океанів», жодним чином не кривив душею.
У Денисові в дуже милий та природний спосіб уживаються і джазове, і рокове, й вони не суперечать і не заважають одне одному.
«У професійному плані це для мене як... дві різні чакри. Рок-музика ніби нижня, а джаз – та, що від серця і вище. Це абсолютно різні емоції. Я також багато взяв і від року, це класна школа – грати мало нот і розуміти, що потрібні саме ці дві, а не ті 15, котрі можеш видати на джем-сешні. Це два різних кайфи. Одна справа грати джаз в інтимній клубній атмосфері, а інша – на стадіоні, коли перед тобою волає кількатисячний натовп».
Коли Святослав Вакарчук здійснив акустичний навколоджазовий проект «Вночі» (окрім купи музикантів Дудко на контрабасі та Саранчин на фортепіано), це викликало цілий діапазон емоцій: злобливі пуристи плювалися, незлобливі аматори раділи, а прихильники «Океанів» принаймні потрапили до царини музики, про котру раніше могли й не чути. Непогана спроба рокера вийти за межі власного жанру. Крім того, невдовзі на сцені фестивалю Jazz in Kiev 2009 виступив квінтет Дудка, кот-рий вперше презентував програму, що потім стане альбомом «Sofia».
Починаючи з 2004-го Дудко з’являвся тільки у двох джазових проектах і записався лише на двох альбомах як лідер або співлідер. Тріо UpSide3 у чомусь феноменальне для України. Дмитро «Бобін» Александров (бас-кларнет і сопрано-сакс), Денис Дудко (контрабас) і барабанщик Олег Марков (тоді він ще був навіть неповнолітнім) зібралися мало не спонтанно з приводу лише одного виступу, кожен із них приніс власні композиції. З моменту появи назви тріо до стадії готової платівки час можна вимірювати не місяцями, а тижнями. «Octopus» 2008 року читачі порталу UAjazz.com з великим відривом від решти назвали альбомом року. Музиканти, зазвичай орієнтовані на американські джазові школи, пішли радше європейським шляхом, створивши якийсь інтровертний, вдумливий, споглядальний твір. Без піротехніки і вперед-вперед-драйву. Цим трьом тоді вдалося подати непрості музичні ідеї (іноді вже майже доходило до free) в дуже зрозумілий та ненав’язливий спосіб. А композиція Дудка «Gospel» – це справжнісінький хіт.
У випадку із «Sofia» все відбувалося не так стрімко. Програму доволі довго готували й записували, сам диск вийшов восени 2010-го, а офіційно презентували його лише нещодавно – у травні 2011-го.
«На відміну від тріо тут усе складніше. Тоді нас було троє, підхід геть інший – нерафінований. А тут... Сам запис альбому, зведення, та й решта всього тривали – страшно подумати – близько півтора року, – каже Денис. – Я їздив у тури з «Океанами», а п’ятеро людей – це доволі великий склад, поки їх усіх збереш в один час в одному місці... Тож ми не квапилися, коли записували, не квапилися, коли зводили і робили майстер-копію та й не кваплячись презентували».



Хто така Софія?

«Це моя донька Сонька, – каже Дудко. – Коли їй було півтора рочки, ми перед нею поклали аркуші паперу і вона фарбами ляпала, що заманеться. І щось із того й обрали матеріалом для оформлення диска. Здається, все дуже просто, щось у цьому є.
Сподіваюся, що «Sofia» теж не дуже рафінована, – продовжує Дудко. – Хоча що тут сподіватися. Так воно і є. Десь якийсь «бруд», десь щось неоковирне. І мені це подобається: я люблю, коли є живе, ненавиджу, коли все вилизане до посиніння, а слухаєть-ся нудно. Здається, у нас вийшов альбом доволі природний».
За іронією, «Sofia» – «найстандартніший» з погляду кількості витребеньок проект Дудка. Водночас він найбільш зрілий та цілісний. Тут, можливо, трохи чути і Мінґуса, і Сонні Роллінза, ймовірно, навіть і Бада Павелла, і однозначно відчутний подих старих майстрів фрі-джазу, які сповідували афроцентризм. А також фолк. Головне, що тут відчутна індивідуальність самих виконавців. Не знаю, наскільки впевнено можна говорити про індивідуальність молодших музикантів Богдана Гуменюка та Денніса Аду (попри свій вік, більш ніж серйозно затвердився в українському джазовому середовищі), а ось піаніста Олексія Саранчина (ах, якби ще в нього під час запису був справжній хороший рояль...) та особ-ливо барабанщика Алекса Фантаєва впізнати легко (недарма ж він один із найбажаніших та найкреативніших барабанщиків країни). Взагалі така риса, як упізнаваність, трапляється доволі рідко в наших джазменів.
«Музично мені подобається, коли фольклор поєднується з джазовою штукенцією, – продовжує Дудко про «Sofia». – Взагалі люблю сполучати різні напрями. Я там бачу щось і з рок-музики, і з фолку, не певен щодо попси... Але ідея була в тому, щоб виникли конкретні мелодії, котрі можуть запам’ятатися людині. Щоб слухач міг її наспівати. Плюс додати ще якихось божевільних витребеньок. Люблю на цьому контрас-тувати. Усі речі я писав безпосередньо, коли готував альбом, окрім п’єси «Полювання» (оригінально для програми «ДуШа»), котрій уже років 13».
Щодо контрабасу Дениса, то тут можна говорити досхочу. Якщо коротко, це щільний звук, який просто фізично можна помацати руками. У поєднанні з пружністю та влучним таймінгом саме те, що треба. Ну а коли басист-лідер не лізе поперед батька в пекло і виконує функцію акомпаніатора, це викликає ще більшу повагу.
Увесь альбом чудово (добре це чи погано?) вписується в традиції непростого сучасного джазу. Такий тип украй поширений у цивілізованих країнах і відомий тим, що бере на озброєння будь-що, але при цьому іноді свінгує. Утім, важлива частина підходу полягає в тому, що жодні зайві «концепції» не перешкоджають хорошому музикуванню. Альбом не перевантажений надідеями, а головна мета – повноцінне розуміння та відтворення матеріалу, яким він є.

Велика риба в маленькому ставку

Попри те що колективів рівня Dudko Quintet в Україні мало – щоб перелічити їх, вистачить пальців однієї руки, ці музиканти по-своєму приречені. Приречені не мати гідної кар’єри на Заході. Не один американець, почувши їх (або їх в інших конфігураціях під іншими назвами), казав щось на кшталт: «Красива музика, класні музиканти, але зрозумій просту річ: у світі дуже багато подібних сучасних колективів – одні кращі, інші гірші за цих... але в нас самих їх достатньо. Який нам сенс імпортувати хороший американський джаз до Америки?» Такі музиканти мусять поодинці лишати країну та гідно занурюватися в тамтешнє середовище. Або ж плескатися в українській музичній ситуації. США та Європу цікавить більше наш «екзотичний» продукт, навіть якщо він не настільки вишуканий професійно. 
«Ми ж училися грати на чому? На американському джазі, – каже Саранчин. – Хотіли бути, як вони (і стали. – К.). Ми тепер хто? Або пародія, або копія. Хороша чи погана – залежить від рівня професіоналізму. А змішування джазу з етнічною музикою, то це треба вже заглиблюватися, а хто в нас нормально знає етніку? Де вона справжня?»
Так, розподіл на «кращих» і «гірших» – слизька тема: музика не спорт, а джаз не наука. І всі музиканти ненавидять, коли я таке ляпаю, а що вдієш: більшість джазменів в Україні «граються в джаз», і лише невелика частина насправді грає його. Одні – джаз, а інші – своєрідний його симулякр. Просто саме ці піжони чомусь знають, де ховається джаз. Адже він – не лише техніка і теорія. Вони не з тих, хто щосили намагається осягнути мистецтво імпровізації, груву та звуку. Таке враження, ніби музика і її розуміння самі липнуть до них.
Так, вони чимало займаються, чимало слухають і надто обізнані в усьому спектрі музики. Про неї розмовляти з Дудком і Саранчиним є сенс лише в приватній ситуації, адже ці балачки (багатьом бажав би брати в них участь) можуть розтягнутися надовго. Утім, розвінчати попсу теж не вийшло. 
О. Саранчин: «У джазменів, котрі варяться в попсі, завжди має бути рівновага. Буває, що один увесь у баблі, але ладен себе зґвалтувати через те, що не реалізується як музикант, інший, навпаки, весь тільки в ідеях, а жерти нічого... Тож завжди треба вміти знаходити баланс. Мені подобається виконувати будь-яку якісну музику. А іншого я тобі не скажу. 
Є музика для тіла, є для душі. Попса ж теж хороша буває: усе залежить від рівня професіоналізму і якості виконання. Зробити хорошим можна будь-який матеріал, головне – як його подати. Так само можна спаскудити і джаз, перетворити його на щось потворне».
Д. Дудко: «Коли ми їздили в тур з «ОЕ», тривалий час майже не бували вдома, і я дуже сумував за джазом. Зараз у мене є на нього час, і я вже починаю сумувати за концертами «Океанів». Мені хочеться, і того, й іншого».
На це Саранчин нічого не відповідає: «Зазвичай ніхто тобі правди не скаже все одно». На останніх афішах ТНМК його портрета вже немає, а офіційних коментарів із цього приводу ніхто не дає. Можливо, це початок чогось нового й хорошого або ж просто закінчення старого, і хай йому грець. У проекті «Sofia» Олексій не просто піаніст. Він доробок Дудка сприймає як щось рідне і «своє», переживає якщо не як за власним дитям, то принаймні як за племінником. «Я ж його, ледачого Дусю, копав мало не щодня, аби він над цим працював!»

Dudko Quintet наживо

«Я глибоко переконаний, що джаз варто сприймати наживо, а не в записі, – каже Дудко. – Коли він грає у тебе в машині або вдома – це геть не те. Ми навіть особливо не розповсюджували CD «Sofia». Не було великих приводів продавати диски. Сьогодні основна їхня мета – промо: просто роздавати їх потрібним людям. Реалізація здебільшого тільки компенсує якісь дрібні витрати на створення. З появою інтернету, продаж CD впав так, що аж страшно. Не лише джазових, а взагалі всіх. Нині диск – це просто промо. Подарувати друзям чи... дати даішникові». – «Ха-ха-ха, – сміється Саранчин. – Даішникові «Софію». Хороший жарт».
Джазова активність Дениса останнім часом викликає радість і подив. З одного боку, його квінтет – чи не найочікуваніша джазова подія року в Україні, з іншого... джазовим Києвом ходили страшні чутки про міфічний драконівський контракт із «ОЕ», за умовами якого Дудко не міг виступати деінде сам по собі. «Якщо чесно, я тим контрактом часто просто відбріхувався. Він не забороняв мені грати джаз на великих або малих сценах, йшлося тільки про те, що я не можу виходити, приміром, на заміну у складі якогось великого поп- або рок-гурту, що було б дивно. Мені просто розхотілося грати джаз. Згодом зайшов на джем до клубу «44» і подумав: «Як же добре, що я не повинен у всьому цьому брати участь!» Мене просто дістало оце наше одне й те саме по колу, оце наше... болото». Запаху болота навколо Дудка наразі не чути.
Сьогодні у квінтеті замість тенор-саксофоніста Богдана Гуменюка через його відсутність у країні на саксі грає старий партнер по сцені та монстр сучасного українського джазу Дмитро «Бобін» Александров. Той, кого одні вважають нестримним «кулеметником», а інші – найкращим тенором країни; той, хто природним чином є найбільшим екстравертним атракціоном квінтету Дудка. Той, хто є правонаступником марки СхідSide. І той, кого бояться чи не всі «культурні» журналісти, адже він за словом до кишені не лізе. (У Бобіна, попри широчезний ненормативний лексичний діапазон, найбільшою лайкою є «непрофесіонал».)
За час підготовки до презентації диска «Sofia» в Дениса з’явилося більше нових композицій, аніж вони виконують, власне, із самого альбому. Тому наступні виступи вже відбуватимуться як Modi – за назвою однієї з тем, присвяченій художникові Модільяні...

P. S.

У період травневих концертних презентацій диска Sofia квінтет проводив репетиції кожного ліпшого дня. На запитання, навіщо так багато, Денис відповідав щось на кшталт: «Ну там у нас і досі не все так гладенько, ще треба допрацювати». Але щось не клеїться. Звісно, музиканти дорослішають, їхні методи стають більш «зрілими», але... Ще від самого початку ці хлопці спеціально вчилися робити програми з однієї-двох репетицій, як це часто трапляється в американських джазменів. А одного разу, вже давно, як вони сіли просто з нотами навколо столу, і кожен почав наспівувати свою партію. Все. За 10 хвилин повернулися до пиття пива. Це була репетиція. Так-так, від надлишку репетицій джаз часто стає надто правильним і штучним. Тобто оце Дудкове «треба допрацювати» – якась сумнівна відмовка.
Але я з великою ймовірністю знаю відповідь: усі вони просто дуже-дуже люблять грати музику, байдуже, який для цього формальний привід – концерт чи ще щось. І борони Боже подумати, що це якісь там «ентузіасти». Вони профі найвищого ґатунку. Але водночас і фанатики. А це вибухова суміш.
Я цих «харківських піжонів» знаю вже понад 10 років. І хай там що було, з кожним роком моя професійна та особиста повага до кожного з них лише зростає. Адже бути прихильником і поважати – геть різні речі. Ні, вони не єдині, про кого я так можу сказати. Але ж чомусь саме про них цей матеріал.


Комментариев нет :